— Ну, добре, — сказав Голдінг. — Але краще б я вирушив на пошуки. — Він поплентався з лісу торосів.
— Капітан мав втратити добру половину крові, поки доповз сюди з того місця, де ти його підстрелив, Корнеліусе, — сказав Ейлмор. — Якщо він не впав у воду, то не міг ніде сховатися, не залишивши слідів.
— Саме так, Дікі, дорогенький, — сказав Гіккі з дивною посмішкою. — Якщо він не у воді, то, звісно, міг відповзти, але не міг зупинити кровотечі з таких ран. Ми шукатимемо, поки не переконаємося, що він або потонув, або сконав десь серед торосів, стікши кров’ю. Ти починай пошуки он звідтіля, з південного боку полиньї, а я подивлюсь із північного. Рухатимемося за годинниковою стрілкою. Якщо побачиш який-небудь слід — бодай краплину крові чи ледь прим’ятий сніг, — зупинися й погукай мене. Я підійду до тебе. І будь обережним. Нам же зараз не потрібно, щоб оте напівдохле стерво, той виродок вискочив з тіні й схопив одну з наших рушниць, еге ж?
В очах Ейлмора відбилися здивування й тривога.
— Ти насправді вважаєш, що йому може вистачити сил на таке? З трьома кулями і всім тим рушничним дробом у ньому? Без шинелі він замерзне на смерть за кілька хвилин. Стає все холодніше, і здіймається вітер. Ти насправді вважаєш, що він десь зачаївся і підстерігає нас, Корнеліусе?
Гіккі посміхнувся й кивнув на чорну ополонку.
— Ні, я вважаю, що він мертвий, втонув там. Але ми, трясця його матері, повинні в цьому переконатися. Ми не підемо звідси, доки не переконаємося, навіть якщо нам доведеться шукати аж до сходу сраного сонця.
Вони шукали протягом трьох годин у світлі місяця, що сходив, а потім уже й заходив. І не побачили жодних слідів — ні біля полиньї, ні поміж торосами, ні на відкритих крижаних полях поза торосами, ні на стикових гребенях на північ, південь або схід: ні кривавих патьоків, ні відбитків черевиків, ні найменшої борозни на снігу.
Робертові Голдінгу знадобилося три години на те, щоб розрізати тіла Джона Лейна й Вільяма Годдарда на шматки потрібного розміру, як велів Гіккі, але хлопець робив усе дуже невміло, і скрізь панував жахливий безлад. Ребра, голови, руки, ноги, частини хребта були розкидані довкола нього, наче після вибуху на бойні. Сам молодий Голдінг так замастився кров’ю, що скидався на актора у шоу менестрелів, і на той час, коли Гіккі з рештою повернулися, він виглядав настільки страхітливо, що Ейлмор, Томпсон і навіть Магнус Менсон відсахнулися від нього, а Гіккі довго й сильно реготав.
Чоловіки набили джутові й полотняні мішки м’ясом, загорнутим у церату, яку вони завбачливо принесли із собою. Але з мішків все одно крапало.
Вони відв’язали Гудсера, який тремтів чи то від холоду, чи то від жаху.
— Час іти, лікарю, — сказав Гіккі. — Хлопці чекають нас на кризі за десять миль на захід звідси, щоб привітати вас із поверненням.
Гудсер сказав:
— Містер ДеВо з іншими кинуться за вами в погоню.
— Ні, — сказав Корнеліус Гіккі з цілковитою впевненістю, — не кинуться. Знаючи, що тепер ми маємо принаймні три рушниці й пістоль. Якщо вони взагалі коли-небудь довідаються, що ми були тут, чого, я думаю, не станеться.
Звертаючись до Голдінга, він сказав:
— Дай нашому новому товаришеві мішок з м’ясом, Боббі, нехай несе.
Коли Гудсер відмовився взяти у Голдінга набитий м’ясом мішок, Магнус Менсон ударом кулака звалив його з ніг, ледь не потрощивши ребра лікаря. Третього разу, після ще двох спроб вручити йому мокрий від крові мішок і ще двох міцних ударів, лікар таки взяв його.
— Пішли, — сказав Гіккі. — Тут більше нічого робити.
54 ДЕВО
Рятувальний табір
19 серпня 1848 року
Перший помічник Чарльз ДеВо не міг втриматися від усмішки, коли він разом зі своїми вісьмома матросами повертався до Рятувального табору суботнього ранку 19 серпня. Всупереч традиції, яка переважала останнім часом, він ніс тільки добрі новини для свого капітана й решти моряків.
Пакова крига скресла, між плавучими крижинами відкрилися придатні для плавання розводдя всього за чотири милі від них, і розвідувальний загін ДеВо витратив цілий день, йдучи вздовж цих каналів на південь, поки вийшов до відкритої води, що простягалася до самого півострова Аделаїда й майже напевно до лиману, що вів до річки Бека, далі на сході, за півостровом. ДеВо побачив низькі пагорби півострова Аделаїда менше ніж за дванадцять миль від айсберга, на який вони видерлися на південному кінці поля пакової криги. Вони не могли йти далі без човна, і ця обставина змусила першого помічника ДеВо широко усміхнутися тоді й радісно усміхатися зараз.