Усі могли полишити Рятувальний табір. Кожен тепер отримував шанс на виживання.
Ще однією чудовою новиною для табору було те, що вони провели два дні, стріляючи тюленів на плавучих крижинах на краю вільного від криги моря. Два дні й дві ночі ДеВо та його матроси відгодувалися на тюленячому м’ясі й ворвані, яких так потребували їхні виснажені організми. І попри те, що багато їжі одразу було не на користь — після тижнів, проведених на самих лише сухарях і шматочку старої солонини, — вони, проблювавшись, ставали лише голоднішими, сміялися й майже одразу починали знову обжиратися.
Зараз кожен з його восьми моряків тягнув за собою тушу тюленя. Вони проминали бамбукові палиці, увіткнуті на останній милі забережного льоду, що залишалася до табору. Сорок шість моряків, що чекали на них у Рятувальному таборі, сьогодні ситно повечеряють, не гірше восьми тріумфальних дослідників.
Загалом, думав ДеВо, коли вони вийшли на каменистий берег і проминули човни, окликаючи вахту й вигукуючи «ура!», щоб привернути до себе увагу людей у таборі, якщо не брати до уваги молодого Голдінга, який сам повернувся назад першого ж дня через розлад шлунку, експедиція була дуже вдалою. Вперше за кілька місяців — ба навіть років — капітан Крозьє та решта матимуть підстави для святкування. Вони всі повернуться додому. Якщо вони вирушать вже сьогодні, то найздоровішим з них доведеться тягти шлюпки з недужими тільки чотири милі по звивистому шляху проміж стиковими гребенями, які ДеВо ретельно наніс на карту, і вже за три або чотири дні вони спустять човни на воду, а через тиждень будуть у гирлі Бекової Великої Рибної річки. А ще була можливість того, що розводдя відкрилися ближче до берега!
Брудні, обшарпані, згорблені створіння вибиралися з наметів, полишаючи свої недоладні табірні клопоти, щоб зустріти розвідувальний загін.
Радісні вигуки моряків ДеВо — Товстуна Алекса Вілсона, Френсіса Покока, Джозефуса Грейтера, Джорджа Канна, Роберта Джонса, Томаса Тедмена, Томаса МакКонвея й Вільяма Марка — стихли, коли вони вгледіли похмурі, застиглі обличчя й майже божевільні очі зустрічаючих. Мешканці табору, звісно, побачили тюленів, яких вони притягли, але здавалося, ніяк на них не реагували.
Помічники Коуч і Томас вийшли зі своїх наметів і спустилися по ріні, ставши попереду натовпу примар, які населяли Рятувальний табір.
— Хтось помер? — запитав Чарльз Фредерік ДеВо.
Другий помічник Едвард Коуч, перший помічник Роберт Томас, перший помічник Чарльз ДеВо, трюмний старшина з «Еребуса» Джозеф Ендрю й фор-марсовий старшина Томас Фарр скупчились у великому наметі, який доктор Гудсер обладнав під шпиталь. Люди з ампутованими ногами, як дізнався ДеВо, або померли за чотири дні його відсутності, або їх перемістили до менших наметів, де лежали решта хворих моряків.
П’ятеро чоловіків, які цього ранку тут зібралися, були останніми офіцерами, які мали бодай якісь командні повноваження, що залишилися живими — або, принаймні, перебували в Рятувальному таборі й могли триматися на ногах, — з усієї експедиції Джона Франкліна. Залишків їхнього тютюну ледве вистачило, щоб набити чотири люльки — Фарр не палив. У наметі витав сизий дим.
— А ви певні, що це не тварюка з криги вчинила ту криваву різанину, сліди якої ви там побачили? — запитав ДеВо.
Коуч похитав головою.
— Спочатку ми саме так і подумали, навіть не припускаючи нічого іншого, але кістки, голови і шматки м’яса, що залишилися, які ми знайшли на тому місці… — він затнувся й сильно закусив чубук люльки.
— На них були сліди ножа, — закінчив Роберт Томас. — Лейна і Годдарда розчленувала людина.
— Ні, не людина, — сказав Томас Фарр. — Мерзенна тварюка в людській подобі.
— Гіккі, — сказав ДеВо.
Решта кивнули.
— Ми повинні вирушити в погоню за ним та іншими вбивцями, — сказав ДеВо.
На якусь мить усі замовкли. Потім Роберт Томас запитав:
— Навіщо?
— Щоб судити їх праведним судом.
Четверо з п’ятьох чоловіків перезирнулися.
— Зараз у них вже є три рушниці, — сказав Коуч. — І майже напевне капітанів капсульний пістоль.
— У нас більше людей… зброї… пороху, набоїв, патронів, — сказав ДеВо.
— Так, — сказав Томас Фарр. — А скільки з них загине в бою з Гіккі та його п’ятнадцятьма канібалами? Томас Джонсон так і не повернувся, ви ж знаєте. А він мав лише прослідкувати за бандою Гіккі, щоб переконатися, що вони насправді пішли, як обіцяли.
— Я не можу в це повірити, — сказав ДеВо, витягуючи з рота люльку й утрамбовуючи в ній тютюн. — А як же капітан Крозьє і доктор Гудсер? Ви збираєтеся просто кинути їх? Залишити їх на милість Корнеліуса Гіккі?