який завершив свій земний шлях 1 січня 1846 від Р. Х.
на борту корабля Її Величності «Терор»
у віці 20 років.
Сер Джон провів заупокійну службу й виголосив надгробне слово. Це тривало якийсь час, і його негучний монотонний голос звучав у цілковитій тиші, що порушувалася тільки шумом вітру і тупанням ніг матросів, які намагалися вберегтись від відморожування пальців на ногах. Мушу зізнатися, що я ледь слухав сера Джона — мені дошкуляло завивання вітру й відволікали власні думки, що перескакували з одного на інше, я був пригноблений похмурістю місця, спогадами про вдягнене в смугасту сорочку тіло зі зв’язаними кінцівками, яке щойно опустили в цю холодну яму, а найбільше пригнічений вічною темрявою скель, що нависають над цим каменистим берегом.
4 січня 1846 року
Помер ще один чоловік.
Один з нашої команди, з «Еребуса», двадцятип’ятилітній Джон Гартнелл, матрос першого класу. Досі не йде з думки, як о шостій вечора, якраз коли спустили на ланцюгах закріплені під стелею столи для матроської вечері в кубрику, Гартнелл похитнувся, навалившись на свого брата Томаса, впав на палубу, закашлявся кров’ю і за п’ять хвилин помер.
Лікар Стенлі та я були поряд з ним, коли він помер у розчищеній частині носа нижньої палуби, в якій ми облаштували лазарет.
Ця смерть приголомшила нас. Гартнелл не мав жодних симптомів цинги або сухот. Командор Фітцджеймс був там з нами і не міг приховати свого жаху. Якщо причиною його смерті була якась пошесть чи цинга, що почала поширюватися серед членів екіпажу, ми мали довідатися про це негайно. Там і тоді, поки були зашторені завіси, перш ніж почали готувати Джона Гартнелла до поховання, ми вирішили провести посмертний розтин.
Ми розчистили стіл у закутку лазарету, пересунувши деякі ящики, ще більше відгородилися від матросів, які товпилися в кубрику, опустили завісу довкола нашого робочого місця так щільно, як тільки вдалося, і я сходив за своїми інструментами. Стенлі, хоча він і старший лікар, сподівався, що я проведу всі необхідні маніпуляції, бо за освітою я анатом. Я зробив перший розріз і взявся до справи.
І одразу ж зрозумів, що, поспішаючи, зробив Y-подібний перевернутий розріз, який я зазвичай використовував під час практичних занять в анатомічному театрі, коли дуже квапився. На відміну від більш звичного Y-подібного з двома надрізами, які тягнуться від плечей і сходяться внизу груднини, косі лінії мого розтину починалися над стегнами і сходилися біля пупа Гартнелла. Стенлі зробив мені зауваження, і я збентежився.
— Так швидше, — сказав я стиха своєму колезі. — Ми мусимо зробити все швидко — матроси здіймуть бучу, як тільки зрозуміють, що тіла їхніх товаришів розтинають.
Лікар Стенлі кивнув, і я продовжив. Наче на підтвердження моїх слів, молодший брат Гартнелла, Томас, почав кричати і лементувати з іншого боку завіси. На відміну від повільного згасання Торрінгтона на «Терорі», що дало час його товаришам по команді підготуватися до його смерті, скласти заповіт щодо розподілу його особистих речей і приготувати листи до Торрінгтонової матері, несподіване падіння і нагла смерть Джона Гартнелла глибоко вразила нашу команду. Нікому з них не сподобалося, що корабельні лікарі шматують його тіло. Зараз тільки ящики, офіцерське звання і суворість командора Фітцджеймса захищали наш лазарет від розгніваного брата і спантеличених матросів. Я чув, що товариші молодшого Гартнелла і присутність Фітцджеймса стримували його, але коли я розтинав скальпелем тканину і мій ніж та розширювач ребер розкрили труп для огляду, до мене все ще долинали бубоніння й лайка всього за кілька ярдів за завісою.
Спочатку я видалив Гартнеллове серце, відрізавши разом з ним частину трахеї. Я підняв його вище до світла ліхтаря, і Стенлі взяв його й обтер ганчіркою від крові. Ми обидва його оглянули. Воно виглядало цілком нормальним — без видимих ознак захворювання.
Поки Стенлі все ще тримав серце ближче до світла, я зробив один надріз на правому шлуночку і ще один на лівому. Відгорнувши щільні м’язові тканини, ми вдвох зі Стенлі оглянули серцеві клапани. Вони здавалися абсолютно здоровими.
Опустивши серце Гартнелла назад у черевну порожнину, я швидким рухом скальпеля відітнув нижню частину матросових легенів.
— Ось воно, — сказав Стенлі.
Я кивнув. Там були чіткі рубці та інші ознаки туберкульозу, а також того, що матрос останнім часом страждав від пневмонії. Джон Гартнелл, так само як Джон Торрінгтон, був туберкульозний, але цей моряк — старший, сильніший і, якщо вірити Стенлі, грубіший і галасливіший — приховував симптоми, можливо, навіть від самого себе. Аж до сьогодні, коли він раптом упав і помер за лічені хвилини, перш ніж отримати свою пайку солонини.