Минулого вечора Джопсон чув гомін святкової учти — спогади про крики, сміх і запах смаженого м’яса були уривчастими, безладними, бо весь попередній день він перебував у напівпритомному стані, часто взагалі втрачаючи свідомість, — але, прокинувшись в сутінках, він побачив, що хтось приніс тарілку зі шматком масної тюленячої шкіри, смужками соковитої білої ворвані й шматком майже сирого тюленячого м’яса, що відгонило рибою. Джопсон усе виблював — його шлунок не приймав нічого, бо він не їв уже багато днів поспіль, — й роздратовано відсунув тарілку з риганиною геть з намету.
Він зрозумів, що вони залишають його, коли пізно ввечері товариші по команді один за одним підходили до його намету й мовчки, навіть не показуючи свого обличчя, просовували всередину один чи два позеленілі від плісняви корабельні сухарі, тверді як камінь, складаючи їх поряд з ним, наче білі камені, приготовлені для його могили. Він був занадто слабкий, щоб протестувати, — і занадто захоплений своїми видіннями, — але зрозумів, що ці кілька мерзенних шматків погано випеченої й зовсім цвілого борошна були єдиною винагородою, якої він удостоївся за свою сумлінну службу військово-морському флоту Британії, Службі географічних досліджень та капітанові Крозьє. Вони покинули його.
Цієї неділі він уперше за кілька днів, а може, й тижнів, прокинувся з більш-менш проясненим розумом, — але тільки для того, щоб почути, як товариші готуються назавжди полишити Рятувальний табір.
З берега долинали крики, де люди перевертали два вельботи, ставили на сани два катери й навантажували всі чотири шлюпки.
«Як вони можуть мене покинути?» Джопсон не йняв віри, що вони можуть так з ним вчинити. Хіба не стояв він біля ліжка капітана Крозьє сотні разів під час його хвороби, нападів депресії й тяжких запоїв? Хіба не тягав він — тихо й не ремствуючи, як і належить гарному стюардові, — відра блювотини з капітанської каюти посеред ночі, не підтирав дупу ірландському п’яниці, коли він засирався у білій гарячці?
«Мабуть, саме тому цей виблядок і залишає мене тут помирати».
Джопсон насилу розплющив очі й спробував перевернутися на бік у своєму мокрому спальному мішку. Зробити це виявилося дуже важко. Слабкість, що хвилями розходилася від живота по всьому тілу, робила його безпомічним. Щоразу, коли він розплющував очі, голова загрожувала вибухнути від болю. Земля хиталася під ним, немов палуба корабля, з тих, на яких він огинав мис Горн у штормову негоду. Всі кістки нили.
«Зачекайте мене!» — вигукнув він. Джопсонові здалося, що він кричить, але насправді ці слова прозвучали тільки в його голові. Він має наздогнати їх, перш ніж вони виштовхають шлюпки на кригу… він має показати їм, що він може йти у запрягу поряд з найкращими із них. Він спробує обдурити їх, заштовхавши в себе трохи смердючого, протухлого тюленячого м’яса.
Джопсон не міг повірити, що вони повелися з ним, як з покійником. Він був живою людиною, мав добру репутацію серед товаришів на флоті, а також досвід бездоганної роботи на посаді особистого стюарда, у нього була й біографія лояльного підданого її Величності, як в усіх інших моряків експедиції, не кажучи вже про родину й дім у Портсмуті (якщо Елізабет і його син, Евері, все ще живі і якщо їх не виселили з дому, який вони винайняли за двадцять вісім фунтів, отриманих Томасом Джопсоном від Служби географічних досліджень як аванс з тих шістдесяти п’яти фунтів, які мали виплатити йому за перший рік експедиції).
Рятувальний табір зараз здавався порожнім, якщо не зважати на тихі стогони, які могли лунати із сусідніх наметів, а могли бути й просто шумом безупинного вітру. Звичний скрип ріні під черевиками, тихі прокльони, нечастий сміх, балачки матросів, що йдуть на вахту чи з вахти, перегукування чоловіків між наметами, відлуння ударів молотків чи вищання пилок, запах тютюну — все пощезло, крім слабких звуків, що завмирали вдалині. Люди насправді покидали табір.
Томас Джопсон не збирався залишатись тут і помирати в тимчасовому таборі в цьому холодному задуп’ї світу.