Зібравши докупи всі сили, які ще в нього залишалися, а також ті, про які він навіть не підозрював, що вони у нього є, але які хтозна-звідки взялися, Джопсон стягнув з плечей спальник, пошитий з ковдри компанії Гудзонової затоки, й почав виповзати з нього. Справи ніяк не полегшувало те, що йому довелося віддирати від тіла кірки засохлої крові та інших виділень, перш ніж він зміг вибратися зі спальника й поповзти до виходу з намету.
Проповзши на ліктях, здавалося, кілька миль, Джопсон вивалився назовні через полу намету, і йому забило памороки від холодного повітря назовні. Він настільки призвичаївся до притлумленого тьмяного світла й спертого повітря свого прихистку в брезентовому наметі, що на відкритому повітрі він аж задихнувся, а від сліпучого сонячного блиску почали сльозити ся примружені очі.
Джопсон швидко зрозумів, що сонячний блиск був ілюзорним: цей ранок видався похмурим, а між наметами звивалися клуби густого туману, як примари всіх тих мертвих моряків, яких вони покинули в таборі. Мимохіть капітанський стюард згадав густий туман того дня, коли вони послали лейтенанта Літтла, льодового лоцмана Рейда, Гаррі Пеґлара й інших уперед по першому відкритому в кризі розводдю.
«Послали на смерть», — подумалося Джопсону.
Повзучи по галетах і шматках тюленячого м’яса, піднесених йому, наче він був якимось поганським ідолом, Джопсон проволочив свої ноги, яких він не відчував, через напівкруглий отвір намету.
Поблизу він побачив два чи три намети і на кілька секунд сповнився надією, що моряки покинули табір тимчасово, що вони всі зайняті чимось важливим біля шлюпок і незабаром повернуться. Але потім Джопсон зауважив, що більшість голландських наметів зникли.
«Ні, не зникли».
Зараз, коли його очі адаптувалися до розсіяного світла, що пробивалося крізь туман, він побачив, що більшість наметів тут, на південному кінці табору — найближчому до шлюпок і берегової лінії, — були згорнуті й притиснуті згори каменями, щоб їх не здуло вітром. Джопсон був збентежений. Якщо вони насправді вирушають у похід, чому не беруть із собою намети? Усе це виглядало так, наче вони вирішили вийти на кригу, але невдовзі збиралися повернутися. Куди? І чому?
Нічого з цього не мало жодного сенсу для хворого стюарда, якого лише нещодавно навідували галюцинації.
Потім туман заколихався, розвіявся, і десь за п’ятдесят ярдів від себе він побачив моряків, що волочили, штовхали й тягнули на кригу шлюпки. Джопсон прикинув, що на кожен човен припадало принаймні по десять моряків, а отже, майже всі вцілілі мешканці табору вирушали в похід, залишаючи напризволяще його та інших тяжкохворих матросів.
«Як міг доктор Гудсер покинути мене?» — дивувався Джопсон. Він намагався пригадати, коли лікар востаннє приходив до нього, щоб нагодувати його бульйоном чи обмити. Вчора це робив молодий Гартнелл, так? Чи це було кілька днів тому? Він не міг згадати, коли лікар востаннє оглядав його або давав йому ліки.
— Зачекайте! — крикнув він.
Тільки це був не крик, а якесь харчання. Джопсон усвідомив, що не говорив уголос вже багато днів поспіль — а може, й тижнів, — і всі звуки, які він зараз здатен видавати, приглушені й нечутні навіть для його власних вух.
— Зачекайте! — цього разу навряд чи вийшло краще. Він зрозумів, що має помахати в повітрі рукою, щоб його помітили, щоб за ним повернулися.
Томас Джопсон не зміг підняти жодної з рук. Від спроби зробити це він упав вперед, вдарившись обличчям об землю.
Залишалося тільки одне — він повинен повзти до них, вони неодмінно його помітять і повернуться за ним. Вони не зможуть покинути свого товариша по команді, достатньо здорового для того, щоб проповзти сотню ярдів до криги.
На збитих ліктях Джопсон проповз уперед ще три фути й знову впав обличчям на зледенілу рінь. Туман клубочився довкола нього, застилаючи пеленою навіть його намет за кілька кроків позаду. Вітер завивав — або, може, це стогнали інші покинуті хворі в кількох наметах, — і холод студеного ранку проникав крізь брудну вовняну сорочку й заквецяні штани. Він зрозумів, що якщо і далі повзтиме геть від свого намету, в нього може забракнути сил повернутися назад і він помре від холоду й вологи тут, назовні.
— Зачекайте! — гукнув він. Його голос був такий слабкий, як у щойно народженого кошеняти. Він проповз ще три фути… чотири… й знесилено упав на рінь, захеканий, як загарпунена нерпа. Його немічні, занімілі руки слухалися його не більше, ніж ласти прислужились би нерпі… або й ще менше.
Джопсон спробував впертися підборіддям у мерзлу землю, щоб, відштовхуючись від неї, проповзти вперед ще фут чи два. Він одразу вибив один зуб із двох, що ще залишалися, але одразу вдався до нової спроби. Його тіло було занадто важким. Воно здавалося прикутим до землі власною вагою.