Люди з Рят таб, якщо вони знайдуть це хай предадуть Томасу Мені так шкода.
Я робив усе що міг, але рани мр. Мнсн Я НЕ
Бг усе бач
59 ГІККІ
На південно-західному мисі острова Короля Вільяма
18 жовтня 1848 року
В останні кілька днів чи тижнів Корнеліус Гіккі зрозумів, що він перестав бути королем.
Він став богом.
Насправді — він ще не був певен, але сильно підозрював і майже переконав себе — Корнеліус Гіккі став Богом.
Усі інші навколо нього вмирали, а він усе ще жив. Він більше не відчував холоду. Він більше не відчував голоду чи спраги, ба навіть потреби вгамувати голод чи спрагу.
Він міг бачити навіть у темряві ночей, які ставали все довшими, а снігові буревії й завивання вітру не були завадою для його зору і слуху.
Простим смертним погрібна була брезентова халабуда, яку вони напнули біля борту човна, коли їхні намети й віднесло геть, і вони збилися і тремтіли під нею, як вівці, повернувшись вовняними дупами до вітру, аж поки померли, але Гіккі почувався чудово на своєму високому троні на кормі пінаси.
Коли минуло понад три тижні, а вони так і не змогли продовжувати свій шлях через хуртовини, вітри й падіння температури повітря, а його тяглова худоба почала скиглити й благати їсти, Гіккі спустився до них, як бог, і наділив їх хлібами та рибинами.
Він застрелив Стрікленда, щоб нагодувати Сілі.
Він застрелив Данна, щоб нагодувати Брауна.
Він застрелив Гібсона, щоб нагодувати Джеррі.
Він застрелив Беста, щоб нагодувати Сміта.
Він застрелив Морфіна, щоб нагодувати Оррена… або, можливо, все було якраз навпаки. Гіккі більше не тримав у пам’яті таких дрібниць. Але зараз ті, кого він так великодушно годував, були мертвими й лежали задубілі, вмерзнувши у свої вовняні спальники або скорчившись на кризі в останніх судомах агонії. Можливо, вони просто набридли Гіккі, й він їх перестріляв. Гіккі невиразно пам’ятав, як тиждень чи два тому, коли йому ще хотілося їсти, він вирізав відбірні шматки з трупів моряків, яких він застрелив, щоб прогодувати інших. Або, можливо, це була просто його забаганка. Він не міг пригадати подробиць. Вони були зовсім не важливими.
Коли снігові бурі вляжуться — а зараз Гіккі знав, що він міг наказати їм припинитися в будь-який момент, варто йому лише захотіти, — він, можливо, оживить кількох матросів, щоб вони дотягли його з Магнусом до табору Терору.
Чортів лікар був мертвий — напився отрути і тепер лежить задубілий у своєму маленькому брезентовому наметі за кілька ярдів від пінаси й спільної могили під брезентом, — але Гіккі вирішив ігнорувати цей неприємний факт, який викликав лише легке роздратування. Навіть боги мають фобії, і Корнеліус Гіккі завжди дуже боявся отруєння або зараження. Після одного побіжного погляду, який Гіккі кинув на Гудсера від входу в брезентовий намет, всадивши в труп єдину кулю, аби переконатися, що бісів лікар не прикидається мертвим, новий бог Гіккі пішов геть й дав спокій отруєному тілу в його зараженому брезентовому савані.
Магнус кілька тижнів скавучав і скаржився, сидячи на своєму привілейованому місці на носі човна, але ось уже день чи два він якось дивно притих. Востаннє він ворухнувся під час короткого затишку між хуртовинами, коли тьмаве світло зимового дня освітило пінасу, засипаний снігом брезент біля неї, невисокий пагорб, на якому вони залишалися, замерзлий берег, що тягся на захід, та нескінченні крижані поля за ним. Магнус розтулив було рота, наче хотів звернутися з якимось проханням до свого коханця й бога. Проте замість слів чи чергової скарги з роззявленого рота Магнуса спочатку почала сочитися, а потім забила гейзером гаряча кров, хлюпнула на заросле підборіддя, груди, черево велетня з обережно притиснутими до нього руками й розтеклася калюжею на днищі шлюпки біля його черевиків. Ця кров і досі була там, але вже замерзла хвилями й брижами, схожа на розмаяну (але вкриту льодом) руду бороду якогось біблійного пророка. Звідтоді Магнус не озивався.
Нагла смерть партнера не схвилювала Гіккі — він знав, що в будь-який момент зможе воскресити Магнуса, коли тільки забажає, — але розплющені очі, що вирячилися на нього над роззявленим ротом і замерзлим водоспадом крові, за кілька днів почали нервувати бога. Особливо, коли він прокидався. Особливо коли очі вкрилися крижаною кіркою, перетворившись на дві білі холодні й незмигні кульки. Тоді Гіккі підвівся зі свого трону на кормі й повільно рушив уперед, проминаючи рушницю, приставлену до борту, й сумку з пороховими набоями, через середню банку, повз купку загорнутих у тканину шматків шоколаду (яким він, можливо, зволити поласувати, якщо голод колись повернеться), повз пилки, цвяхи й сувої листового свинцю, переступив через рушники й шовкові хусточки, складені охайним стосиком біля залитих кров’ю черевиків Магнуса, розкидаючи ногою численні Біблії, якими в останні дні обклався його друг, вибудувавши з них невеличку стіну між собою й Гіккі. Але рот Магнуса не стулявся — Гіккі не зміг навіть віддерти або збити замерзлу річку крові, — як не зміг закрити і білих очей.