Відрізавши й витягнувши печінку, я підніс її до світла, і ми зі Стенлі переконалися в наявності ознак, що підтверджують сухоти, так само як побачили і свідчення того, що Гартнелл тривалий час зловживав випивкою.
Усього лише за ярд від нас, по інший бік фіранки, брат Гартнелла, Томас, горлав і скаженів, стримуваний лише суворим гариканням командора Фітцджеймса. Я зміг впізнати за голосами, що кілька інших офіцерів — лейтенант Гор, лейтенант Левеконт і Фейргольм, навіть Дево, помічник капітана — приєдналися до спроб заспокоїти юрбу матросів.
— Ми достатньо побачили, еге ж? — прошепотів Стенлі.
Я знову кивнув. На тілі не було ознак цинги, так само як і на обличчі, у роті чи на органах. І хоча все ще залишалося незрозумілим, як сухоти чи запалення легенів або їхня комбінація спромоглися вбити такого міцного матроса так швидко, було принаймні очевидно, що нам нічого боятися якоїсь моровиці.
Тим часом шум за завісою гучнішав, тож я швиденько заштовхав зразки легень, печінку й інші органи назад у черевну порожнину услід за серцем, не переймаючись тим, чи в правильному порядку, якось склав їх докупи і повернув грудну клітку Гартнелла на місце. (Пізніше я усвідомив, що у поспіху пришив її догори дригом.) Потім головний лікар Стенлі зашив Y-подібний розріз, скориставшись великою голкою та сировою вітрильною ниткою, швидкими, впевненими рухами, що зробили б честь будь-якому вітрильному майстрові.
Наступної хвилини ми знову одягнули Гартнелла в його одіж — трупне заціпеніння вже давалося взнаки — і відкинули завісу вбік. Стенлі, чий голос був глибший і лункіший за мій, запевнив Гартнеллового брата та інших матросів, що залишилося тільки омити тіло їхнього товариша, щоб вони могли підготувати його до поховання.
6 січня 1846 року
Чомусь ця поховальна церемонія була для мене важчою, ніж перша. Ми знову пройшли урочистою процесією від корабля до острова — тільки цього разу в ній брали участь члени екіпажу «Еребус», хоча доктор МакДональд, судновий лікар Педді та капітан Крозьє з «Терору» приєдналися до нас.
Знову прапор вкривав труну — матроси вдягли на Гартнелла три сорочки, включаючи найкращу сорочку його брата Томаса, але нижню частину його оголеного тіла лише загорнули в саван, лишивши верхню половину віка труни відкритою на кілька годин у затягнутому чорним крепом лазареті на нижній палубі, перш ніж перед поховальною службою забили домовину гвіздками. І знову повільна санна процесія з мерзлого моря на мерзлий берег, ліхтарі, що блимали, похитуючись, у темряві ночі — хоча цього полудня небо було всіяне зорями і сніг не падав. Морські піхотинці мали клопіт, бо три великі білі ведмеді, сопучи носами, підійшли доволі близько і застигли білими примарами серед крижаних брил, тож матросам довелося стріляти з мушкетів, щоб прогнати звірів, одного з яких поранивши в бік.
Знову надгробне слово сера Джона — хоча цього разу й коротше, тому що Гартнелла не любили так, як любили юного Торрінгтона, — і ми знову побрели, супроводжувані тріском, скрипінням і стогонами криги, під зорями, що цього разу танцювали від холоду, чуючи позаду лише скрегіт лопат і мотик, що засипали мерзлим грунтом нову яму поруч з Торрінгтоновою добре доглянутою могилою.
Можливо, на цьому другому похороні сила духу полишила мене через ту чорну прямовисну кручу, що бовваніла над берегом. І хоча цього разу я навмисне став спиною до кручі, ближче до сера Джона, щоб чути слова надії та втіхи, я весь час відчував цю холодну, чорну, прямовисну, позбавлену життя й світла стіну з байдужого каменя позаду себе — неначе портал до цієї країни, з якої не повернувся ще жоден. Порівняно з холодною реальністю цієї чорної бездушної каменюки навіть співчутливі і натхненні слова сера Джона справили на мене невеликий вплив.
Моральний дух екіпажів обох кораблів геть занепав. Ще не завершився перший тиждень нового року, а вже двоє з нашого товариства померли. Завтра ми, четверо суднових лікарів, домовилися зустрітися в таємному місці — коморі теслі на твіндеку «Терору», — щоб обговорити заходи, яких слід ужити, аби запобігти новим смертям у цій — очевидно проклятій — експедиції.