Гіккі ладен був упасти навколішки й схилитися перед цим створінням, якби міг бодай поворухнутися, але він майже буквально примерз до свого місця і задеревенів. Тепер він був неспроможний навіть повернути голову.
Тварюка обнюхала тіло Магнуса Менсона, її довга, неймовірно жахлива морда знову й знову тицялася у замерзлий водоспад коричневої крові, що вкривав груди Менсона. Велетенський язик лизнув цей скрижанілий потік. Гіккі хотів було пояснити, що це тіло його любої дружини і що його слід зберегти до того часу, коли він — не той Гіккі, який був помічником купора, а той, ким він став, — одного дня зможе відновити очі своєї коханої й вдихнути життя в мертве тіло.
Раптовим і майже недбалим рухом ця істота відкусила Магнусу голову.
Хрускіт кісток був таким жахливим, що Гіккі затиснув би вуха, якби був здатен відірвати руки від планшира. Але він не міг поворухнути навіть пальцем.
Тварюка змахнула біло-хутряною передньою лапою, товщою за масивне стегно Магнуса, й враз розтрощила грудну клітку мертвяка — врізнобіч бризнули уламки ребер і хребці. Гіккі збагнув, що тварюка не переламала Магнусу кістки, як той сам на очах у Гіккі переламував ребра та хребти іншим чоловікам, — ні, вона розбила Магнуса на друзки, так само, як людина розбила б пляшку чи порцелянову ляльку.
«Шукає душу, щоб зжерти», — чомусь подумалося Гіккі.
Гіккі більше не міг повернути своєї голови навіть на дюйм, тож у нього не було вибору, крім як дивитися, як тварюка з криги виколупує з Магнуса Менсона всі його нутрощі й пожирає їх, розгризаючи своїми велетенськими зубами, як сам Гіккі колись жував крижані кубики. Потім тварюка зідрала замерзлу плоть з кісток Магнуса й розкидала їх по всьому носу пінаси, спочатку розколовши найбільші й висмоктавши з них кістковий мозок. Здійнявся вітер і завив довкола човна і саней, і в його стогоні немов вчувалася якась мелодія. Уява Гіккі намалювала божевільного демона пекла у білій хутряній шубі, який награє на кістяній флейті.
Потім почвара посунула до нього.
Спочатку вона опустилася на чотири лапи й зникла з виду, що було навіть жахливішим, ніж коли він міг її бачити, а потім раптом, наче вичавлений вгору тиском криги торос, тварюка виросла над планширом і заполонила собою все поле зору Гіккі. Її чорні, незмигні, нелюдські, абсолютно бездушні очі були за кілька дюймів від вирячених очей помічника купора. Його обволокло гаряче дихання потвори.
— Ох, — тільки й сказав Корнеліус Гіккі.
Це було останнє вимовлене Гіккі слово, навіть не стільки слово, скільки довгий, сповнений жаху, безмовний видих. Гіккі відчув, як його останній теплий подих виривається з нього самого, з його грудей, піднімається горлом і виходить через відкритий, зведений судомою рот, свистить між уламками його зубів, але одразу зрозумів, що це не подих покидає його назавжди, а його дух, його душа.
Тварюка поглинула душу Гіккі.
Але потім створіння відсахнулося, потрясло своєю велетенською головою, пирхнуло, наче намагаючись позбутися якоїсь скверни. Воно опустилося на всі чотири лапи й назавжди залишило поле зору Корнеліуса Гіккі.
Геть усе назавжди залишило поле зору Корнеліуса Гіккі. Зорі спустилися з небес й застигли крижаними кристалами на його широко розплющених очах. Ворон упав на нього, як пітьма, й пожер те, до чого не побажав доторкнутися Туунбак. Зрештою сліпі очі Гіккі розтріскалися від морозу, але він так і не змигнув ними.
Його тіло залишилося прямо сидіти на кормі, розставлені ноги твердо вперлися в дно човна, де валялися золоті годинники й купи одягу, які він зняв з мертвих моряків, руки в рукавицях примерзли до планшира, пальці правої руки застигли всього за кілька дюймів від заряджених дул рушниці.
Наступного ранку, удосвіта, налетів буран, і небо знову почало завивати, і весь наступний день та всю наступну ніч сніг забивався у застиглий роззявлений рот помічника купора й вкривав тонкою білою пеленою його темно-синій бушлат, вовняну шапку, скуте жахом обличчя й потріскані вирячені очі.
60 КРОЗЬЄ
Тепер він знав, що мертві можуть втішатися тим, що не відчувають болю й не усвідомлюють самі себе. Поганою новиною про смерть, тепер він теж знав, було те — чого він боявся, коли думав про самогубство й щоразу відмовлявся від нього саме з цієї причини, — що там продовжують снитися сни.
Гарна новина про цю погану новину полягала в тому, що ці сни не були його власними.
Крозьє плавав у цьому теплому морі знеособлення й дослухався до чужих снів.
Якби бодай якась частка аналітичних здібностей, притаманних йому за життя, пережила перехід до стану цього приємного посмертного плавання, колишній Френсіс Крозьє мав би здивуватися своїм думкам про «дослухання» до снів, але ці сни й справді радше слухаєш, немов чиюсь пісню — попри те, що там не було ні слів, ні мелодії, ні голосів, — ніж «бачиш», як те було завжди, поки він був живий. Хоча в цих снах, які сприймалися слухом, і переважали візуальні образи, їхні форми й кольори не були схожі ні на що, з чим Френсіс Крозьє стикався по інший бік запинала смерті, і ця безголоса непісенна розповідь наповнювала його посмертні сни.