Саме Седна повеліває всіма китами, моржами і тюленями. Коли Справжні Люди догоджають їй, вона посилає до них цих тварин і наказує тюленям, моржам та китам, щоб ті дозволили себе зловити й вбити. Якщо ж Справжні Люди викликають у неї роздратування, вона тримає китів, моржів та тюленів біля себе у темних глибинах, і Справжні Люди страждають й помирають з голоду.
«Що це, в біса, таке?» — подумав Френсіс Крозьє. Це його власний голос порушив плин чужих снів, які він слухав.
І, наче накликаний, нахлинув біль.
61 КРОЗЬЄ
«Мої матроси!» — кричить він. Але він заслабкий, щоб кричати. Заслабкий, навіть щоб гучно це вимовити. Заслабкий, навіть щоб згадати, що ці два слова означають.
«Мої матроси!» — знову кричить він. Але з грудей виривається лише стогін.
Вона катувала його.
Крозьє приходить до тями не одразу, раз за разом вдаючись до болісних спроб розплющити очі, зшиваючи докупи розрізнені шматки свідомості, що поступово поверталася до нього протягом багатьох годин, а може, й днів, щоразу виринаючи з мороку смертельного сну, пронизаний болем, відчайдушно намагаючись збагнути значення двох нісенітних слів — мої матроси! — аж поки він, нарешті, достатньо оклигав, щоб пригадати, хто він, і побачити, де він зараз перебуває, і зрозуміти, хто поряд з ним.
Вона катувала його.
Ця ескімоська жінка-дівчина, яку він знав як леді Сайленс, продовжувала різати його груди, руки, бік, спину й ногу гострим розпеченим ножем. Біль безупинний і нестерпний.
Він лежав поруч з нею в тісному приміщенні — не у сніговій хатинці, як її описував Джон Ірвінг, а в чомусь на кшталт намету, зробленого зі шкур, напнутих на вигнуте пруття чи кістки, — з мерехтливим світлом кількох маленьких жирових каганців, що осявало тіло дівчини і голі, покремсані та скривавлені груди, руки і живіт самого Крозьє. Йому здавалося, що вона розтинає його на маленькі шматочки.
Крозьє спробував закричати, але вкотре переконався, що заслабкий для цього. Він спробував відштовхнути руку з ножем, що катувала його, але був заслабким, щоб підняти свою власну руку, а не те щоб зупинити чужу.
Її карі очі пильно вдивляються в очі Крозьє, бачать у них пломінець життя, а потім знову починають зосереджено оглядати рани, яких вона завдає своїм ножем, шматуючи і мордуючи його тіло.
Крозьє спромігся ледь чутно застогнати. А потім знову провалився у темряву, але не в ту, де були чужі сни, які він сприймав слухом, і не в приємну безособовість, яку він уже майже забув, а в чорні гребені хвиль моря болю.
Вона годувала його бульйоном з одної із бляшанок Ґолднера, яку вона, мабуть, прихопила з «Терору». Бульйон мав присмак крові якоїсь морської тварини.
Потім вона накраяла смужки тюленячого м’яса й ворвані, користуючись дивним кривим лезом з кістяною ручкою, тримаючи шматок тюленини в зубах небезпечно близько до своїх губ, ретельно пережувала ті шматочки і зрештою почала проштовхувати їх між порепаних губ Крозьє. Він намагався їх виплюнути — не хотів, щоб його напихали, мов якесь безпомічне пташеня, — але вона підібрала жирні грудочки й втиснула їх назад до його рота. Переможений, нездатний опиратися, він знайшов у собі сили прожувати й проковтнути всі шматочки.
Потім він знову провалився в сон, заколисаний завиванням вітру, але невдовзі прокинувся. Він усвідомлює, що лежить голий між хутряними запонами — він не бачить у тісному просторі намету своїх речей, усіх своїх численних вдяганок, — і що вона перевернула його на живіт, підклавши під нього гладеньку шкуру тюленя, щоб не забруднити м’які шкури й хутра, які встеляли підлогу намету, кров’ю з його поранених грудей. Вона різала й штрикала його спину довгим прямим лезом.
Занадто слабкий, щоб опиратися чи перевернутися, Крозьє міг лише стогнати. Він уявляв, як вона нарізає його на шматочки, а потім смажить і з’їдає їх. Він відчував, як вона притискала щось вологе і слизьке до кожної з багатьох ран на його спині.
У якийсь момент цих тортур він знову знепритомнів.
«Мої матроси!»
Тільки після кількох днів нестерпного болю, то приходячи до тями, то знову поринаючи у забуття, переконаний, що Сайленс шинкує його на шматочки, Крозьє пригадав, що в нього стріляли.
Він прокинувся у темряві намету, яку розсіювало тільки слабке світло місяця чи зірок, яке проникало у вузенькі шпаринки між щільно напнутими шкірами. Ескімоська дівчина спала поруч з ним, зігріваючись теплом його тіла, навзамін віддаючи йому своє, і обоє вони були голі. Крозьє не відчував ні найменшого збудження чи фізичного потягу, — нічого, окрім тваринної потреби тепла. Йому було занадто боляче.