Крозьє ніяк не міг уторопати, що ці фігурки чи ця гра означають. Він повільно похитав головою, щоб дати їй знати, що гратися йому геть не хочеться.
Сайленс якусь хвилину пильно дивилася на нього темними незмигними очима.
Потім вона зруйнувала фігурку, граційно змахнувши своїми маленькими руками, й поклала мотузку в кістяну миску, з якої він пив бульйон. За мить вона вже виповзала з намету назовні, підпірнувши під численні запони.
Приголомшений холодним повітрям, що увірвалося всередину за ці кілька секунд, Крозьє спробував підповзти до отвору. Йому треба було дізнатися, де саме він перебуває. Стогони та тріск, які не стихали, вказували на те, що вони все ще на кризі — можливо, зовсім поруч з тим місцем, де у нього стріляли. Крозьє не уявляв, скільки часу проминуло звідтоді, як Гіккі напав із засідки на них чотирьох — на нього самого, Гудсера та бідолашних Лейна та Годдарда, — але сподівався, що це було всього кілька годин тому, щонайбільше — день чи два. Якщо він вирушить просто зараз, то, можливо, ще встигне попередній моряків у Рятувальному таборі, перш ніж Гіккі, Менсон, Томпсон та Ейлмор з’являться гам, щоб накоїти ще більше лиха.
Крозьє вдалося на кілька дюймів підвести голову й плечі, але забракло сил, щоб вибратися з-під шкур, не те що доповзти до виходу й визирнути з-під численних запон намету, оолаштованого зі шкур карибу.
За деякий час — він навіть не був певен, чи того самого дня і чи Сайленс поверталася до намету, поки він спав, — Сайленс розбудила його. Світло, що пробивалося у шпарини між шкурами, було так само тьмяним; намет освітлювався тими самими каганцями, в яких горіла ворвань. Шмат свіжого тюленячого м’яса лежав у ямці, виритій у сніговій підлозі, яку Сайленс використовувала для зберігання продуктів. Дівчина скинула свою важку парку й залишилася в самих таких собі коротких штанцях хутром усередину. Спід м’якої шкури був світліший за смагляву шкіру Сайленс.
Її груди заколивалися, коли вона знову опустилася навколішки перед Крозьє.
Раптом між її пальцями знову нап’ялася мотузочка. Цього разу дівчина спочатку показала фігурку тварини, потім шнур ослабився, провис, перекрутився й утворив шпичастий овальний купол.
Крозьє похитав головою. Він не розумів.
Сайленс кинула мотузок у миску, взяла короткий кривий ніж з кістяною ручкою, схожою на руків’я гака портового вантажника, й почала тоненькими смужками нарізати шмат тюленини.
— Я маю йти шукати моїх матросів, — прошепотів Крозьє. — Ти повинна допомогти мені знайти моїх матросів.
Сайленс уважно дивилася на нього.
Капітан не знав, скільки днів минуло відтоді, як він уперше прокинувся. Він багато спав. А коли час від часу прокидався, то пив бульйон, їв м’ясо тюленя й ворвань, які Сайленс більше не розжовувала для нього, але все ще підносила прямо до рота, а ще вона міняла припарки на його ранах і обмивала його. Крозьє відчував страшенне приниження від того, що змушений був справляти нужду в чергову бляшанку Ґолднера, яка стояла на снігу і до якої він міг дотягтися, висунувши руку з-під хутряної запони, і що саме дівчині доводиться регулярно виносити ту бляшанку з намету, щоб спорожнити її десь на крижаному полі. Крозьє не тішило те, що вміст консервної бляшанки швидко замерзав і в маленькому наметі майже не смерділо, якщо не брати до уваги, що він увесь просяк запахами риби, тюленячого м’яса, а також людським потом.
— Я хочу, щоб ти допомогла мені повернутися до моїх матросів, — знову прохрипів він. Крозьє припускав, що, швидше за все, вони перебувають десь поблизу ополонки, де Гіккі чатував на них, — не більше ніж за дві милі від Рятувального табору.
Йому треба попередити решту.
Крозьє бентежило те, що кожного разу, коли він прокидався, тьмяне світло, яке проникало крізь шкури намету, здавалося однаковим. Можливо, з якоїсь причини, яку зміг би пояснити тільки доктор Гудсер, він прокидався тільки вночі. Можливо, Сайленс поїла його своєю юшкою з тюленячої крові, щоб він удень спав. Щоб не зміг утекти.
— Будь ласка, — прошепотів він.
Він міг тільки сподіватися, що, попри свою німоту, дикунка трохи навчилася розуміти англійську за ті кілька місяців, які вона провела на борту «Терору».
Гудсер був переконаний, що леді Сайленс усе чує, хоча й не може розмовляти, бо не має язика, та й Крозьє сам бачив, коли вона гостювала на його кораблі, як вона здригається від якогось різкого звуку.