Сайленс продовжувала вирячуватися на нього.
«Вона не тільки дикунка, але й ідіотка», — подумав Крозьє. Хай його трясця вхопить, якщо він бодай ще раз попросить про щось цю язичницьку тубілку. Він має продовжувати їсти, пити, одужувати й відновлювати сили, щоб одного чудового дня відштовхнути її й повернутися до табору самому.
Сайленс змигнула й заходилася на маленькій плитці смажити шматок тюленячого м’яса.
Прокинувшись наступного дня — або, радше, наступної ночі, бо світло, як завжди, було тьмяним, — він побачив, що Сайленс стоїть перед ним навколішки й знову починає свою дивну гру з мотузкою.
Перший візерунок, який склався з натягнутої між її пальцями мотузки, знову набув форми уже знайомого Крозьє шпичастого купола. Пальці дівчини швидко снували. Ось виникли дві видовжені петельки голови і тулуба, але вже з двома чи то ногами, чи то плавцями, а не з чотирма. Вона широко розвела вбік руки, й зображення якимсь чином почало рухатися — ковзаючи від правої руки до лівої, переставляючи ноги-петельки. Вона «стерла» цю картинку, її пальці знову заснували, й знову виник овальний купол, але — повільно усвідомив Крозьє — не цілком такий, як раніше. Шпичаста верхівка зникла, і зараз це була парабола, така, яку він вивчав, коли був гардемарином, за ілюстрованими підручниками з геометрії та тригонометрії.
Він похитав головою.
— Я не розумію, — прохрипів він. — Ця гра не має жодного сенсу, хай йому біс.
Сайленс уважно подивилася на нього, примружилася, кинула мотузок у торбу зі шкур і почала витягати його з-під хутра.
Крозьє все ще не мав сил опиратися, але і не напружувався, щоб бодай якось допомогти дівчині. Сайленс посадила його, натягнула на нього нижню сорочку з оленячої шкіри, а поверх неї — товсту хутряну парку. Крозьє був вражений тим, наскільки легкими виявилися обидві вдяганки — бавовняні та вовняні речі, які він носив останні три роки, важили більше тридцяти фунтів ще до того, як наскрізь просякали потом і вологою, а потім неминуче замерзали, але це ескімоське вбрання навряд чи заважить більше восьми фунтів. Він відчув, якими просторими були обидві одежини на його тілі та як щільно вони були припасовані до шиї та зап’ястків — так щільно, що тепло з-під них не вивітрювалося.
Збентежений, Крозьє спробував допомогти натягти на свої голі ноги легкі короткі штани зі шкіри карибу — такі самі, які Сайленс носила в наметі, тільки більші за розміром, — а потім високі панчохи з оленячої шкіри, але його неслухняні пальці більше заважали, ніж допомагали. Сайленс відштовхнула руки Крозьє й закінчила його одягати з тою безпристрасною вправністю, яка притаманна тільки матерям і доглядальницям.
Крозьє дивився, як дівчина натягувала йому на ноги щільні шкарпетки, які виглядали сплетеними з трави, підтягуючи вище до щиколоток. Ймовірно, вони слугували для теплоізоляції, і йому було важко навіть уявити, скільки часу знадобилося Сайленс — або іншій жінці, — щоб сплести з трави такі високі щільні шкарпетки. Хутряні унти, натягнуті Сайленс поверх цих трав’яних шкарпеток, мали високі халявки, в які заправлялися хутряні панчохи й штанини, і він зауважив, що підошви цих чобіт були зроблені зі шкур, товстіших за будь-які інші, з яких пошитий їхній одяг.
З перших годин, коли він прокинувся у наметі, Крозьє дивувала величезна кількість всіляких укривал, парок, хутра, оленячих шкур, горщиків, шнурків, жирових світильників, зроблених з чогось схожого на мильний камінь, кривих ножів та іншого спорядження, але потім збагнув: саме леді Сайленс поцупила пожитки восьми ескімосів, убитих лейтенантом Годжсоном та Фарром. Решта речей — бляшанки Ґолднера, ложки, ножі, ребра морських ссавців, шматки деревини, кості, навіть старі клепки з бочок, що пішли в хід для зведення каркаса намету, — були знайдені на смітнику біля «Терору», або в покинутому таборі Терору, або на кризі, де Сайленс провела кілька місяців на самоті.
Уже вдягнений, Крозьє безсило завалився на бік, спираючись на лікоть.
— Тепер ти відведеш мене до моїх людей? — запитав він.
Сайленс натягнула на нього рукавиці, насунула на голову каптур з опушкою з хутра білого ведмедя, міцно вхопилася за ведмежу шкуру під ним й виволокла його назовні через полог намету.
Холодне повітря обпекло легені Крозьє й примусило закашлятися, але вже за мить він усвідомив, що йому зовсім не холодно. Він відчував тепло свого тіла, що коливалося довкола нього під просторим одягом очевидно непроникного для морозу вбрання. Сайленс з хвилину метушилася біля нього, садовлячи на купу згорнутих шкур. Крозьє здогадався, що вона не хоче, аби він лежав на кризі, навіть на ведмежій шкурі, бо в цих незвичних ескімоських вдяганках було тепліше, коли людина сидить і нагріте її власним тілом повітря вільно циркулює під одягом.