Зараз вона розіслала на кризі невеличку шкуру, стала на неї навколішки і за допомогою шматків сухожиль і шкіряних ремінців зв’язала роги карибу й кістки, які раніше слугували каркасом намету, щоб з’єднати між собою два семифутові набиті рибою бруси.
— Матір Божа, — прохрипів Крозьє. Два рулони мокрої тюленячої шкури із загорненою в них рибою — це полоззя. А оленячі роги — поперечини. — Та ти будуєш сани, хай йому біс, — прошепотів він.
Пара від його дихання повисла хмарою крижаних кристаликів у нічному повітрі, і його здивування змінилося легкою панікою.
«Сімнадцятого серпня й раніше було не так холодно — зовсім не так холодно, навіть посеред ночі».
Крозьє прикинув, що Сайленс, аби зробити сани з полоззям із мороженої риби й поперечинами з рогів карибу, потрібно було півгодини чи й менше, але зараз він сидів на купі хутра вже півтори години або й більше — відміряти плин часу було важко без кишенькового годинника, а також тому, що він постійно куняв, — поки жінка поралася з полоззями саней.
Спершу вона витягнула з парусинової торби, позиченої на «Терорі», щось схоже на суміш намулу й моху. Набираючи бляшанками Ґолднера воду з полиньї, вона зліпила з цієї суміші кульки завбільшки з кулак, а потім наклала цю змазку вздовж усієї довжини імпровізованого полоззя, голіруч розтираючи й рівномірно приплескуючи її. Крозьє дивувався, чому руки у дівчини не ціпеніють, хоча вона часто припиняла свою роботу, щоб засунути їх під парку і погріти просто на голому животі.
Сайленс розгладила замерзлу суміш ножем, підрівнюючи і підчищаючи її, як скульптор, що працює над глиняним макетом. Потім вона принесла ще води з полиньї й облила нею замерзлий шар обмазки, що одразу вкрився твердою крижаною оболонкою. Після всього вона розприскала ротом воду на шматок ведмежої шкури й почала натирати цим вологим хутром полоззя по всій довжині, поки крижана кірка на них стала абсолютно гладенькою. У світлі зірок полоззя перевернутих саней, які ще дві години тому були просто рибою й шматками тюленячої шкіри, здаються Крозьє скляними.
Сайленс перекинула сани, поставивши їх на полоззя, посмикала за ремінці й вузли, сіла на поперечини з оленячих рогів та уламків дерев’яних брусів, випробовуючи їх на міцність, а потім прив’язала два роги, що залишалися — найдовші, вигнуті, які слугували підпірками намету, — сторчма з кінця саней, отримавши таким чином щось на кшталт держаків.
Потім вона вимостила поперечини тюленячими та ведмежими шкурами і рушила до Крозьє, щоб допомогти йому підвестися на ноги й дійти до саней.
Він відштовхнув руку дівчини й спробував іти самостійно.
Він не пам’ятав, як упав обличчям у сніг, зір та слух повернулися до нього, коли Сайленс уже затягла його на сани, посадовила, випростовуючи ноги й притуляючи спиною до стосу шкур, що впирався у задні держаки з рогів, та вкриваючи його кількома товстими хутряними запонами.
Він бачив, як вона приторочила до передка саней довгі ремені зі шкіри, кінці яких сплела у щось схоже на упряж, що мала, очевидно, одягалася на рівні пояса. Він згадав її ігри з мотузкою на пальцях і нарешті збагнув, що вона намагалася йому сказати: намет (гостроверхий купол) розібрано, вони двоє вирушають (крокуючі фігурки ковзають по мотузочці, хоча Крозьє, звісно, аж ніяк не був ходаком цієї ночі) до іншого купола, але без шпичастої верхівки. (Інший округлий намет? Снігова хатинка?)
Спакувавши все — запасні хутра, парусинові торби, загорнуті в шкури горщики та жирові каганці — й наваливши цей нехитрий скарб на Крозьє, Сайленс стала у запряг і потягла сани по кризі.
Полоззя легко ковзало, мов скляне, значно тихіше й плавніше, ніж полоззя шлюпкових саней з «Терору» та «Еребуса». Крозьє був немало здивований, виявивши, що йому ніскілечки не холодно; після двох чи й більше годин нерухомого сидіння на кризі він зовсім не замерз, крім хіба що кінчика носа.
Хмари над головою згустилися. Ніде на горизонті, хоч куди подивися, не було й натяку на близький схід сонця. Френсіс Крозьє не мав жодної гадки, куди ця жінка везе його — назад на острів Короля Вільяма? На південь до півострова Аделаїда? В напрямку річки Бека? Ще далі від берега на кригу?
— Мої матроси, — прохрипів він. Він спробував підвищити голос, щоб вона почула його крізь зітхання вітру, шурхотіння снігу під полоззями й стогін товстої криги під ними. — Мені треба повернутися до моїх матросів. Вони шукають мене. Міс… мем… леді Сайленс, прошу. Заради Бога, будь ласка, відвезіть мене до Рятувального табору.