Звісно, sixam ieua не можуть спілкуватися вголос на жодній з говірок — лише подумки, послуговуючись мовою qaumaniq та angakkua.
Але вони все ще залишаються людськими істотами, вони люблять свої сім’ї і належать до родових спільнот, тож щоб спілкуватися з іншими Справжніми Людьми, чоловіки sixam ieua користуються мовою жестів, а жінки sixam ieua воліють вдаватися до ігор з натягнутою між пальцями мотузкою, як їх навчили матері.
Перш ніж покинути наше село
й вийти на кригу,
щоб знайти того чоловіка, з яким маю одружитися,
чоловіка, якого ми з батьком бачили уві снах.
раніше, коли весла були чистими, мій батько взяв темний камінь, aumaa, й позначив кожне весло.
Він знав, що не повернеться живим з крижини, ми обоє це бачили в наших sixam ieua снах, єдиних правдивих снах, що він, мій любимий Айа, помре тут, на руках блідолицього, я шукала цей камінь на пагорбах і на дні річок, але так і не знайшла.
До мого повернення до мого народу я знайду те весло, на якому aumaa зробив сіру позначку.
Народження позначене короткою рискою на кінці лопаті, але над нею проведена довга лінія смерті.
Повернися! — кричить Ворон.
63 КРОЗЬЄ
Крозьє прокинувся від пекельного головного болю. Цими днями він щоранку прокидався з жахливим головним болем. Здавалось би, що з його спиною, грудьми та руками, посіченими дробом, та трьома ранами від куль він мав би після пробудження відчувати інші болі, але хоча вони накидалися на нього досить швидко, сильний головний біль він помічав першим.
Цей біль нагадав Крозьє про роки, коли кожного вечора він напивався віскі й кожного наступного ранку шкодував про це.
Іноді, як ось цього ранку, під його черепом відлунювали ланцюжки складів і слів, які не мали для нього жодного сенсу. Всі ці слова, що звучали як клацання і цокання, скидалися на вигадливу мову дітей, до якої вони вдаються, намагаючись підшукати вильну кількість складів для пісеньки, під яку вони стрибають через скакалку, але в ті кілька болісних секунд, перш ніж цілком прокинутися, Крозьє здавалося, що ці слова щось означають. Останніми днями Крозьє весь час відчував страшенну ментальну втому, наче він усі ночі проводив за читанням Гомера грецькою. Френсіс Роудон Мойра Крозьє ніколи у своєму житті не намагався читати грецькою. Та й не хотів. Він завжди залишав це студіозусам та бідолашним книжковим хробакам, схибленим на читанні, як той старий стюард, Пеґларів друг, Брідженс.
Цього темного ранку він прокинувся у сніговій хатині, розбуджений Сайленс, яка за допомогою мотузяних фігурок, що виникали між її пальцями, сказала йому, що знову час іти полювати на тюленів. Вона вже була вдягнута в парку і, як тільки закінчила з ним спілкуватися, зникла у тунелі, що вів назовні.
Сердитий, що не вдасться поснідати — бодай дрібкою холодної тюленячої ворвані, що залишилася після вечері, — Крозьє вдягнувся, натягнувши парку, а потім рукавиці, й виповз надвір похилим тунелем, який виходив на південь, з підвітряного боку хатини.
У темряві назовні Крозьє обережно звівся на ноги — вранці ліва нога все ще іноді дошкуляла йому — й роззирнувся довкола.
Їхня снігова хатина злегка світилася, осяяна зсередини жировим каганцем, який вони залишали горіти, навіть коли йшли геть, щоб зберегти всередині тепло. Крозьє добре пам’ятав довгу санну мандрівку, яка привела їх до цього місця. Він пам’ятав, як сидів на санах, закутаний у хутра, геть безпомічний тоді, багато тижнів тому, і спостерігав — ледь не з побожністю — за тим, як Сайленс кілька годин поспіль викопувала яму в снігу, а потім зводила цю снігову хатину.
Звідтоді Крозьє, з його математичним складом розуму, провів багато годин, лежачи під хутряними укривалами в затишному маленькому приміщенні й захоплюючись параболічною кривою купола і точним розрахунком, зробленим без очевидних зусиль, з яким ця жінка у слабкому світлі зірок вирізала снігові блоки і звела з цих цеглин нахилені всередину стіни.
Споглядаючи довгої ночі чи темного дня з-під свого хутра купол, він головним чином думав: «З мене голку, як з козла молока, — а також: — Ця штука має звалитися».
Горішні блоки лежали майже горизонтально, вони мали трапецієвидну форму, а останній блок — замикальний — дівчина виштовхнула зсередини назовні, а потім підрівняла його краї та втягнула всередину, поставивши на місце. Опісля Сайленс вийшла із снігової хатини, здерлася на самісіньку вершину складеного зі снігових блоків купола, пострибала там, потім з’їхала по стіні вниз.