Але навіть орієнтуючись за сторонами світу, він усе одно не може визначити свого місцеположення.
Замерзлі протоки завжди були на південь від Рятувального табору та інших таборів, які члени його експедиції розбивали на південному узбережжі острова Короля Вільяма. Вони із Сайленс зараз могли перебувати на півострові Аделаїда, розташованому за протокою на південь від острова Короля Вільяма, або навіть на самому острові, але десь на східному чи північно-східному його узбережжі, не нанесеному на карти, де ніколи не ступала нога білої людини. Крозьє не пам’ятав, як Сайленс перетягала його до намету після того, як його підстрелили, — або скільки разів вона міняла місце стоянки, перш ніж він повернувся у світ живих, — і мав тільки нечітке уявлення про те, скільки тривала їхня подорож на санях з полоззям з риби, перш ніж вона збудувала снігову хатину.
Це місце могло бути будь-де.
Вони взагалі не обов’язково перебувають на острові Короля Вільяма, навіть якщо вона везла його на північ; вони можуть бути на одному з островів у протоці Джеймса Росса десь на північному сході від острова Короля Вільяма або на якомусь не нанесеному на мапу острові хоч на схід, хоч на захід від узбережжя Бутії. В місячні ночі Крозьє було видно пагорби на суходолі — не гори, а саме пагорби, вищі за ті, які капітан будь-коли бачив на острові Короля Вільяма, — і сама їхня стоянка була краще захищена від вітру, ніж будь-яка місцина, розвідана коли-небудь ним або його моряками, включно з табором Терору.
Крозьє, крокуючи по скрипучому снігу та ріні, що хрускотіла під ногами, до морської криги, думав про сотні спроб, до яких він вдавався за останні кілька тижнів, намагаючись пояснити Сайленс, що йому необхідно піти, щоб знайти своїх моряків, щоб повернутися до своїх людей.
Вона завжди безпристрасно дивилася на нього.
Йому чомусь здавалося, що вона його розуміла — якщо не слова, сказані англійською, то бодай емоції, які він вкладав у ці слова, — але вона ніколи не відповіла йому ні виразом обличчя, ні «мотузяною» мовою.
Її здатність все розуміти — і його власна здатність, що розвинулася в ньому, вловлювати складні думки, які Сайленс передавала за допомогою мотузяних фігурок, що танцювали у неї між її пальцями, — була вражаючою, межувала з надприродною. Іноді він відчував таку близькість з дивною тубільною дівчиною, що, прокинувшись серед ночі, не одразу міг збагнути, де чиє тіло. А часом він міг почути, як вона гукала до нього з темряви, просячи, щоб він швидше підійшов або приніс запасний гарпун, мотузку чи якусь річ… навіть попри те, що в неї не було язика й вона ніколи не видала жодного звуку в його присутності. Дівчина розуміла багато речей, і деколи він думав, що це саме її сни він бачить щоночі, й не здивувався б, якби вона проникала в його жаскі нічні привиддя про священика в білому вбранні, що нависає над ним, коли він очікує причастя.
Але вона не хотіла відвести Крозьє до його матросів.
Тричі Крозьє намагався піти сам — тихцем виповзав із снігової хатини, коли вона спала чи вдавала, що спить, прихопивши із собою лише торбу з тюленячою ворванню, щоб підкріплятися в дорозі, й ножа, щоб захищатися в разі чого, й всі три рази заблукав — двічі у глибині хтозна якого суходолу, на якому вони були, і одного разу далеко на морській кризі. Всі три рази Крозьє йшов, поки вистачало сил — можливо, кілька днів поспіль, — а потім падав від утоми, ладен прийняти смерть як справедливе покарання за те, що покинув своїх людей помирати.
І щоразу Сайленс знаходила його. Щоразу вона вкладала його на ведмежу шкуру, вкривала хутряними запонами й мовчки тягнула багато холодних миль назад до снігової хатини, де відігрівала його замерзлі руки й стопи просто на своєму голому животі під укривалами й не дивилася на нього, коли він плакав.
Зараз він побачив дівчину за кілька сотень ярдів від берега на кризі, схилену над тюленячою продуховиною в кризі.
Хоч як намагався — а він намагався, — Крозьє ніколи не міг знайти цих бісових продуховин. Він сумнівався, чи знайшов би їх навіть серед білого дня влітку, не те що у світлі місяця чи зірок або ж у цілковитій темряві, як Сайленс. Ці смердючі тюлені були такими розумними і такими хитрими, що він не дивувався, чому його моряки вбили тільки кількох за всі місяці, проведені на кризі, й жодного через продуховину.
Сайленс за допомогою своєї говірливої мотузочки пояснила йому, що тюлень може затримувати дихання під водою всього тільки на сім-вісім хвилин — щонайбільше на п’ятнадцять. (Ці одиниці часу Сайленс означувала ударами серця, але Крозьє гадав, що достатньо точно перевів їх у хвилини.) Якщо він правильно зрозумів мотузочку Сайленс, кожен тюлень має свою територію — як собака, вовк чи білий ведмідь. Навіть узимку тюлень має захищати межі цієї території, тож, щоб забезпечити себе достатньою кількістю повітря у своїх підлідних володіннях, тюлень знаходить найтоншу кригу і проколупує там куполоподібну продуховину — достатньо широку внизу, щоб у неї пролізло все тіло, залишаючи щонайменшу ополонку на самій поверхні криги, через яку він може дихати. Сайленс показала йому гострі зазублини на ластах мертвого тюленя й пошкребла ними по кризі, щоб унаочнити своє пояснення.