Крозьє вірив Сайленс, коли вона, послуговуючись своєю мотузкою, пояснила, що на території одного тюленя є десятки таких конусоподібних продуховин, але нехай його чорти вхоплять, якщо він може знайти бодай одну. Конуси, які вона так чітко показувала на своїй мотузці і які так легко знаходила в крижаних нетрях, були майже непомітні посеред торосів, стикових гребенів, крижаних валунів, малих айсбергів та розколин. Він був певен, що сотні разів перечіпався через ці бісові ополонки й ніколи не помічав жодної, думаючи, що то просто нерівності криги.
Сайленс зараз сиділа навпочіпки коло одної з них. Коли Крозьє був ще за десяток ярдів від неї, вона жестом показала йому, щоб він зберігав тишу.
Якщо вірити тому, що казала йому Сайленс, утворюючи мотузяні фігурки проміж своїх пальців, тюлень — одне з найобережніших і дуже недовірливе створіння, тож тиша і скрадливість — головне в полюванні на тюленя. Тут леді Сайленс заслуговувала на своє ім’я.
Ще на підступах до продуховини — ну як вона її знайшла? — Сайленс поклала на кригу маленькі квадратики шкури карибу, які переміщувала після кожного кроку, обережно переставляючи ноги у важкому взутті з одного на інший, щоб не зарипів сніг, уникаючи найменшого шуму. Вже поруч з продуховиною вона повільними плавними рухами нечутно увіткнула в сніг гіллясті оленячі роги й поклала на них свого ножа, гарпун, линву й інші мисливські причандали, щоб можна було безгучно їх узяти.
Перш ніж покинути снігову хатину, Крозьє перетягнув ремінцями із сухожиль рукава парки та холоші штанів, як навчила його Сайленс, щоб не шаруділа одежа. Але він знав, що якщо він зараз підійде ближче до ополонки, то зробить це з незграбністю білої людини, і шум, створюваний ним, для тюленя під кригою здасться чимось на кшталт звуку від падіння піраміди з консервних бляшанок — якщо, звісно, під кригою є тюлень, — тож він напружено вдивлявся у кригу перед собою і нарешті розгледів квадратний шматок шкури карибу розміром два на два фути, який Сайленс залишила для нього, й повільно, обережно став на нього навколішки.
Крозьє знав, що до його приходу Сайленс, після того як знайшла продуховину, обережно й повільно згребла ножем сніг, що прикривав отвір, і розширила саму ополонку кістяним тесельцем, насадженим на протилежний кінець держална гарпуна. Потім вона оглянула отвір, щоб переконатися, що він був прямо над глибоким каналом у кризі — в іншому разі шанси на точний удар гарпуна були невеликі, як він уже знав, — а потім знову нагорнула над ним маленький сніговий горбик. Потім дівчина взяла тонке кістяне вістря, прив’язане довгою мотузкою, скрученою з кишок, до кінчика іншої кістки й опустила цей своєрідний сигнальний пристрій в ополонку, почепивши другий його кінець на одну з гілок рогів.
Тепер залишилося тільки чекати.
Спливали години.
Здійнявся вітер. Хмари облягли небо, а із суходолу почало мести снігом. Сайленс нерухомо застигла, сидячи напочіпки над продуховиною, тримаючи в правій руці гарпун з кістяним наконечником, спертий товстим кінцем на увіткнуті в сніг гіллясті роги. Її парка й каптур повільно вкривалися порошею.
Крозьє бачив, як вона полює на тюленя в інший спосіб. До прикладу, вона прорубувала в кризі дві дірки і — з допомогою Крозьє, що орудував одним з двох гарпунів — буквально приманювала до себе тюленя. Вона навчала його, що хоча тюлень, може, й найобережніша тварина в царстві звірів, його ахіллесовою п’ятою є допитливість. Крозьє дотягався кінцем свого спеціально оснащеного гарпуна до лунки, біля якої сиділа Сайленс, й починав обережно водити ним угору-вниз, примушуючи вібрувати дві маленькі кісточки з увіткнутими в них пір’їнами, прикріплені до наконечника гарпуна. Зрештою тюлень, щоб погамувати свою допитливість, підпливає до поверхні подивитися, що ж породжує ці дивні звуки.
Не раз при яскравому світлі місяця Крозьє вражено спостерігав за тим, як Сайленс, лежачи на животі, плазувала по кризі, вдаючи із себе тюленя, рухаючи руками, як ластами. Тоді він навіть не встигав помітити, як голова тюленя вистромлялася з отвору, аж доки дівчина не робила раптового, неймовірно швидкого руху рукою, а потім тягнула назад гарпун, прив’язаний до зап’ястка довгою вірьовкою. Зазвичай разом з мертвим тюленем на іншому його кінці.