Вони також полювали на великих ревучих моржів, яких було видно у підзорні труби на віддалених узбережжях, де вони рили іклами землю в пошуках устриць, а деякі мисливські партії поверталися зі шкурками та м’ясом білих арктичних песців. Моряки оминали вайлуватих полярних ведмедів, не звертаючи на них жодної уваги, якщо тільки ці клишоногі тварюки не збиралися нападати на них або виборювати здобич, впольовану мисливцями-людьми. Ніхто насправді не любив смаку м’яса білого ведмедя і точно не їстиме його, коли можна знайти стільки набагато смачнішої дичини.
Наказ, який отримав Франклін перед самим відплиттям, передбачав можливість зміни планів: якщо він «побачить, що південні підступи до Північно-Західного проходу закрито кригою або іншими перешкодами», йому дозволялося повернути на північ і пройти Веллінгтоновою протокою у «відкрите полярне море» — по суті, плисти до Північного полюса. І Франклін чинив так, як без зайвих питань робив усе своє життя: виконував накази. Цього другого літа в Арктиці два кораблі, які він вів, «Еребус» і «Терор», пройшли південніше від острова Девон, повз мис Вокер у невідомі води крижаного архіпелагу.
Минулого ж літа здавалося, що йому радше доведеться вирушити до Північного полюса, аніж зайнятися пошуками Північно-Західного проходу. Капітан сер Джон Франклін мав підстави вельми пишатися своєю вправністю та дієвістю. Під час недовгого літнього плавання попереднього 1845 року (з Англії вони вийшли пізно, а з Гренландії навіть пізніше, ніж планувалося) він, проте, в рекордно короткий термін перетнув Баффінову затоку, пройшов через Ланкастер Зунд на південь від острова Девон, потім через протоку Барроу і виявив, що його шлях на південь повз мис Вокер у кінці серпня вже заблоковано кригою. Але його льодові лоцмани доповіли про чисту воду на півночі, вздовж західного берега острова Девон, аж до Веллінгтонової протоки, тож Франклін виконав останній наказ і повернув на північ, де міг бути вільний від криги прохід у відкрите полярне море й до Північного полюса.
Проходу до міфічного відкритого полярного моря вони там не знайшли. Півострів Гріннела, який, наскільки розуміли члени експедиції Франкліна, міг бути частиною невідомого Арктичного континенту, перекрив їм шлях і примусив йти по чистій воді на північний захід, а потім майже строго на захід, поки вони досягли західного краю цього півострова, знову повернули на північ і наштовхнулися на суцільний крижаний масив, що простягався на північ від Веллінгтонової протоки і здавався нескінченним. П’ять днів плавання під вітрилами вздовж цієї високої крижаної стіни переконали Франкліна, Фітцджеймса, Крозьє і льодових лоцманів, що ніякого відкритого полярного моря північніше Веллінгтонової протоки немає. Принаймні, цього літа.
Погіршення льодових умов примусило їх повернути на південь і обійти масив суходолу, який всі раніше вважали Землею Корнволліса, але зараз вони зрозуміли, що то острів Корнволліса. Хай як там буде далі, капітан сер Джон Франклін знав, що його експедиція розв’язала бодай цю головоломку.
Зважаючи на швидке замерзання пакового льоду в цьому районі наприкінці того літа 1845 року, Франклін закінчив плавання довкола величезного пустельного острова Корнволліса, знову увійшов у протоку Барроу північніше мису Вокер, переконався, що шлях на південь повз цей мис усе ще був закритий — зараз суцільною кригою, — і знайшов для своєї зимівлі місце стоянки біля невеликого острова Бічі, увійшовши у невелику бухту, яку вони розвідали двома тижнями раніше. Франклін упевнився, що вони прибули саме вчасно, бо наступного дня після того, як вони кинули якір на мілководді цієї бухти, останні відкриті розводдя по той бік протоки Ланкастер Зунд замерзли і рухомі маси пакової криги зробили неможливим будь-яке продовження плавання. Навряд чи навіть такі зміцнені дубом та залізом шедеври кораблебудування як «Еребус» та «Терор» пережили б зимівлю у протоці посеред криги.
Але зараз знову було літо, і вони вже кілька тижнів поспіль ішли на південний захід, у разі можливості принагідно поповнюючи запаси провізії, пробираючись розводдями, видивляючись кожен проблиск чистої води, який могли угледіти дозорці на верхівці грот-щогли, щодня наштовхуючись на перешкоди і пробиваючись через кригу, якщо це було необхідно.
Корабель Її Величності «Еребус» продовжував прокладати шлях як криголам, що було його правом флагмана і його обов’язком з огляду на те, що він був міцнішим і мав потужнішу — на цілих п’ять кінських сил — парову машину, але — хай йому грець! — довгий гребний вал до гвинта був погнутий підводною кригою і не міг працювати належним чином, тож «Терор» зайняв місце головного корабля. Коли крижані береги Землі Короля Вільяма вже були видимі не далі як за п’ятдесят миль прямо по курсу в південному напрямку, кораблі вийшли з-під захисту великого острова на північ від них — саме він перегородив їм шлях прямо на південний захід повз мис Вокер, яким згідно із наказом мав іти Франклін, а натомість вимушений був прямувати на південь через Піл Зунд і доти недосліджені протоки. Зараз крига на південь і захід від них знову стала рухомою і майже суцільною. Вони вже не йшли, а повзли. Крига стала товстішою, айсберги зустрічалися частіше, розводдя меншими та з більшими перемичками.