Потім вона лягла на спину, розвела ноги й затягла на себе Крозьє, міцно схопивши його за плечі своїми сильними руками.
Зараз не було світанків, тож Крозьє так ніколи і не знатиме, чи кохалися вони впродовж усієї довгої арктичної ночі — а можливо, впродовж багатьох днів і ночей (йому здавалося, що саме так воно й було, на той момент, коли їх зморив сон), — але зрештою вони таки поснули. Від тепла їхнього дихання та розпашілих тіл стіни снігової хатини почали скрапувати водою, і в їхньому домі було так тепло, що перші півгодини вони спали, не вкриваючись хутряними запонами.
64 КРОЗЬЄ
Після того, як він створив землю,
Коли світ ще залишався в темряві,
Тулуніґрак, Ворон, почув, як Двоє Людей мріяли про Світло.
Але світла не було.
Все було темним, як воно завжди і було.
Ні сонця. Ні місяця. Ні зірок. Ні вогнів.
Ворон летів від моря, аж поки знайшов снігову хатинку, де жили старий зі своєю донькою.
Він знав, що вони ховають світло, приховують промінчик світла, тож він увійшов.
Він проповз через прохід, подивився через katak.
Дві шкіряні торби висіли там, одна повна темряви, інша повна світла.
Дідова донька сиділа там і пильнувала, поки її батько спав.
Вона була сліпою.
Тулуніґрак навіяв доньці думку, що їй хочеться погратись.
«Нумо грати в м’яча!» — закричала донька, розбудивши діда.
Дід прокинувся і зняв торбу, в якій було
світло дня.
Торба із шкури карибу
була теплою від світла,
яке хотіло вирватися з неї.
Ворон навіяв доньці думку,
щоб дівчина штовхнула торбу зі світлом до katak.
«Ні!» — закричав батько.
Надто пізно.
Куля закотилася до katak, пострибала вниз
проходом.
Тулуніґрак чекав.
Він схопив кулю.
Він вибіг з проходу,
вибіг з торбою світла.
Він почав дзьобом.
Рвати шкіряну кулю,
Пробиваючись до денного світла.
Чоловік із снігової хатки
переслідував його по кризі,
але чоловік світла був не людиною.
Цей чоловік був соколом.
«Піткітуак! — заверещав Переґрін, — я
уб’ю тебе, шахраю!»
Він упав з небес на Ворона,
але Ворон встиг проклювати світлову кулю.
Світанок прийшов.
Світло розлилося повсюди.
Quagaa Sila! Сонце сходить!
«Uunukpuaq! Uunukpuagmun! Темрява!» —
закричав пронизливо Сокіл.
«Quagaa! Світло повсюди!» —
закричав Ворон.
«Ніч!»
«День!»
«Темрява!»
«Світло!»
«Ніч!»
«Світло!»
Вони продовжували кричати
Ворон кричав:
«Білий день для землі!
Білий день для справжніх людей!»
Буде негарно,
Якщо в нас буде одне й не буде іншого.
Тож Ворон приніс білий день в одні краї.
А Перегрій міцно тримав темряву в інших.
Але звірі билися.
Двоє Чоловіків билися.
Білий день і темрява врівноважилися.
Зима йшла за літом.
Два півріччя.
Світло й темрява доповнювали одне одного.
Життя і смерть доповнювали одне одного.
Надворі Tuunbaq блукає вночі,
А ми у світлі лежимо на печі.
Все врівноважено.
65 КРОЗЬЄ
Вони вирушили у свою тривалу санну подорож невдовзі по тому, як нерішуче, тільки на кілька хвилин опівдні, над південним горизонтом почало з’являтися сонце.
Але Крозьє розумів, що не повернення сонця визначило час діяти для них і час ухвалювати рішення для нього; збурення в небесах, які шаленіли решту двадцять три з половиною години доби, спонукало Сайленс вирішити, що цей час настав. Коли вони назавжди покидали свою снігову хатину, миготливі стрічки різнобарвного світла звивалися над ними, як пальці, що стискалися в кулак і розтискалися. З кожним днем та кожною ніччю полярне сяйво ставало все яскравішим, осяваючи темне небо.
Сани для цієї довгої подорожі були значно серйознішим виробом, ніж попередні. Майже вдвоє довші за ті, імпровізовані, на полоззях з риб шестифутові санчата, на яких Сайленс перевозила його, коли він не міг ходити, ці сани мали полоззя, зроблені з невеличких ретельно обструганих шматків деревини, скріплених між собою деталями, виготовленими з моржевих бивнів. Вони були підбиті пластинками китового вуса, а не вкриті шаром жалюгідної замазки з торф’яного моху й багнюки, хоча Сайленс та Крозьє кілька разів на день, як і раніш, поливали полоззя водою, щоб на них утворювалася тоненька крижана кірка. Поперечини вони зробили з оленячих рогів та останніх шматків деревини, які в них залишалися, включаючи опалубку снігового ложа; міцно прикручені роги та моржеві бивні слугували задніми вертикальними руків’ями.