Шкіряні лямки запрягу тепер розраховані на них обох — ніхто не їхатиме в санях, хіба що отримає якусь рану або занедужає, — але Крозьє знав, що Сайленс будувала ці сані дуже ретельно, сподіваючись, що ще до кінця цього року їх тягтиме зграя собак.
Вона була при надії. Вона не казала цього Крозьє — мотузкою чи поглядом, чи ще якось інакше, — але він знав це, і вона знала, що він знає.
Якщо все йтиме добре, він очікував, що дитина народиться того місяця, який він раніше називав липнем.
На санях вони везли всі свої хутряні укривала, шкури, кухонне начиння, інструменти, загорнуті в шкуру бляшанки Ґолднера для води з розтопленого снігу й запас мороженої риби, м’яса тюленя, моржа, песців, зайців і білих куріпок. Але Крозьє знав, що частина цієї їжі зберігатиметься на той час, що може ніколи не настати — принаймні для нього. І якась її частина, можливо, піде на подарунки — залежно від того, яке рішення він ухвалить і що потім станеться на кризі. Він знав, що залежно від того, що він вирішить, можливо, їм обом незабаром доведеться голодувати — хоча, наскільки він розумів, голодувати має він один. Сайленс постуватиме разом з ним просто тому, що тепер вона його жінка, і не їстиме, якщо не їстиме він. Але якщо він помре, вона візьме сани з їжею й повернеться на суходіл, щоб продовжувати жити своїм життям і виконувати свої обов’язки.
День за днем вони мандрували на північ вздовж узбережжя, оминаючи скелі та занадто високі пагорби. Кілька разів, коли місцевість ставала геть непрохідною, вони були змушені виходити на кригу, але не хотіли залишатися там надовго. Ще не час.
Крига скресала то тут, то там, утворюючи вузькі протоки. Вони не зупинялися, щоб наловити риби в цих розводдях, не затримувалися біля ополонок, а поспішали далі, йдучи у запрягу по десять годин на день або й більше, повертаючись на суходіл, як тільки знову могли волочити там сани, навіть попри те, що їм доводилося частіше оновлювати шар криги на полоззі.
Увечері на восьмий день подорожі вони, зупинившись на вершині пагорба, побачили біля його підніжжя скупчення освітлених снігових куполів.
Сайленс передбачливо спустилася до цього маленького селища з підвітряного боку, але все одно один із собак, що був на прив’язі, почав скажено гавкати. Проте інші собаки не підхопили його валування.
Крозьє сторопіло витріщався на освітлені будівлі зі снігу — одна з кількома куполами, що складалася принаймні з одної великої та чотирьох менших снігових хатин, поєднаних переходами. Від самої думки про таку общину, вже не кажучи про її вигляд, всередині у Крозьє все стиснулося.
Звідкілясь знизу, приглушений сніговими блоками й шкурами карибу, долинав людський сміх.
Він знав, що міг би спуститися до них просто зараз і попросити мешканців поселення допомогти йому знайти дорогу до Рятувального табору, а потім відшукати його людей; але Крозьє знав також і те, що тут живе община шамана, який порятувався втечею під час кривавої розправи, вчиненої над вісьмома ескімосами на протилежному боці острова Короля Вільяма, і що це далека рідня Сайленс, як і ті восьмеро вбитих чоловіків та жінок.
Він міг би спуститися донизу й попросити їхньої допомоги, і він знав, що Сайленс піде за ним і перекладатиме його слова «мотузяною» мовою. Вона його жінка. А ще він знав, що, швидше за все, якщо він тільки не зробить того, що його попросять зробити там, на кризі, ці ескімоси — хай би з якою пошаною, святобливістю й любов’ю вони ставилися до Сайленс, чоловіком якої він був, — цілком можуть привітати його усмішками, кивати головами й сміятися, а потім, коли він їстиме чи спатиме або буде необачним, міцно зв’яжуть його зап’ястки ременями, натягнуть на голову шкіряну торбу і вгороджуватимуть у нього ніж — знову і знову, жінки разом з чоловіками, аж поки він сконає. Він бачив сон про те, як білий сніг зрошується його кров’ю.
Або, можливо, й ні. Можливо, Сайленс і гадки не має, що з ним трапиться. Якщо їй і наснилося його майбутнє, вона не розповіла йому про це за допомогою мотузки і не сказала, що на нього чекає.
У будь-якому разі, він не хотів випробовувати долю. Це селище, ця ніч, завтрашній день — перш ніж він прийме рішення щодо іншої речі — це не його найближче майбутнє, хай би яким воно було і хай би що йому судилося.
Він кивнув Сайленс у темряві, й вони повернули геть від селища і поволокли сани на північ уздовж берега.
Упродовж днів та ночей подорожі — зупиняючись на ночівлю, вони споряджали тільки накриття зі шкури карибу, притороченої до оленячих рогів на задку саней, і спали під ним, укрившись хутряними запонами, — у Крозьє було доволі часу для роздумів.