За кілька останніх місяців, — можливо тому, що йому не було з ким поговорити, або принаймні не було співрозмовника, з яким би можна було спілкуватися вголос, — він навчився розмовляти з різними частинами свого розуму та серця, так наче вони були одухотвореними і кожен з них мав свою власну думку. Одна його душа, найстарша і дуже втомлена, знала, що він зазнав невдачі в усіх випробуваннях, які йому послала доля. Його матроси — люди, які довірили йому свої життя, сподіваючись на порятунок, — усі загинули або розбрелися хто куди. Розумом він сподівався, що хтось та вижив, але серцем, у самій його глибині, він знав, що всі матроси, розпорошені в землі Туунбака, вже мертві, і їхні кістки біліють на якихось безіменних берегах або голих плавучих крижинах. Він втратив їх усіх.
Він міг, принаймні, піти за ними.
Крозьє все ще не знав, де саме він перебуває, хоча з кожним днем усе більше впевнювався, що вони перезимували на західному березі якогось великого острова на північний схід від острова Короля Вільяма, майже на тій самій широті, що й табір Терору і сам «Терор», хоча ці місця мають бути за сотню або й більше миль на захід від них. Якби він захотів повернутися на «Терор», йому треба було йти на захід через замерзле море й, можливо, через інші острови, а потім перетнути всю північну частину самого острова Короля Вільяма та здолати ще двадцять п’ять миль по кризі, щоб дістатися до покинутого ним більше десяти місяців тому корабля. Але він не хотів повертатися на «Терор».
Крозьє, який за останні місяці достатньо засвоїв науку виживання, гадав, що зміг би знайти шлях до Рятувального табору і навіть дістатися до річки Бека, якщо залишиться достатньо часу, полюючи під час подорожі, будуючи снігові хатки або шкіряні намети, коли прихоплять неминучі снігові буревії. Він може вирушити на пошуки своїх розкиданих моряків цього літа, через десять місяців по тому, як покинув їх, знайти якісь їхні сліди, навіть якщо це займе роки.
Сайленс піде слідом за ним — він знав, що неодмінно піде, — якщо він обере цей шлях, попри те, що це означатиме смерть усього, чим вона була, і всього, заради чого тут жила.
Але він не проситиме її про це. Якщо він вирішить іти на південь за своїми людьми, він піде один, тому що припускає, незважаючи на всі свої нові знання та вміння, що загине в цих пошуках. Якщо не помре на кризі, то зазнає серйозних травм на річці, якою йому треба буде підніматися. Якщо його не прикінчать річка, або рани, або хвороба на цьому шляху, він може наразитися на ворожі ескімоські племена або на ще дикіших індіанців далі на південь. Англійці — особливо арктичні дослідники з чималим досвідом — схильні вважати ескімосів примітивним, але дружелюбним народом, дуже добродушним і геть не войовничим. Однак Крозьє бачив правду у своїх снах: ескімоси — людські створіння, вони нічим не відрізняються від представників будь-яких інших рас і часто вдаються до зброї та чинять убивства, а в тяжкі часи схильні навіть до канібалізму.
Він знав, що значно коротшим і надійнішим шляхом до порятунку, ніж шлях на південь, був інший: він має вирушити звідси прямо на схід через замерзле море, перш ніж влітку скресне паковий лід — якщо він взагалі скресне, — принагідно полюючи та ставлячи сильця, потім перетнути півострів Бутія до його східного узбережжя, повернути на північ і дістатися узбережжя Фурії або місць стоянки минулих експедицій. А вже там, на узбережжі Фурії, просто дочекатися якогось китобоя чи рятувального судна. У цьому разі шанси на його виживання та порятунок були б чудовими.
Але що на нього чекає після повернення до цивілізації… назад до Англії? Він назавжди залишиться капітаном, який кинув напризволяще своїх моряків, прирік їх на смерть. Військовий трибунал неминучий. І хай би яким був його присуд, ганьба Крозьє стане довічною.
Однак не це втримувало його від походу на схід чи південь.
Жінка поруч з ним носила його дитину.
З усіх невдач Френсіса Крозьє невдатність його як чоловіка діймала його найбільше. Він запропонував руку і серце молодій жінці, яку покохав, а та роздражнила його, а потім використала для свого задоволення, як матроси використовували портових шлюх.
«Ні, — подумав він, — як я сам користався портовими шлюхами».
Тепер щоранку, а часто й посеред ночі він прокидався поруч із Сайленс, усвідомлюючи, що бачив її сни, знаючи, що вона так само бачила його сни, зігрітий теплом її тіла, відчуваючи свій відгук на це тепло. Кожного дня вони виходять на холод і б’ються за життя разом — послуговуючись її вправністю та знаннями, щоб полювати на інших істот та поїдати інших істот, аби їхні дві минущі душі могли прожити трохи довше.