«Вона носить нашу дитину. Мою дитину».
Але це не мало стосунку до того рішення, яке він мав прийняти в кілька наступних днів.
Йому майже п’ятдесят три, і він повинен повірити у щось таке нісенітне, що сама думка про це мала б викликати у нього сміх.
Від нього вимагають — якщо він правильно розуміє мотузяні фігурки і сни, а він вважає, що зрештою навчився їх тлумачити, — зробити щось таке жахливе й таке болісне, що коли цей досвід його не вб’є, то може позбавити здорового глузду.
Він має повірити, що таке божевілля, проти якого постає все його єство, — це саме те, що належить зробити.
Він має повірити, що його сни — просто сни — і його кохання до цієї жінки примусять його відмовитися від раціонального життя, щоб стати…
Стати ким?
Кимось і чимось геть іншим.
Тягнучи поруч із Сайленс сани під небом, що вигравало несамовитими кольорами, він нагадував собі, що Френсіс Роудон Мойра Крозьє ні у що не вірить.
Або, радше, якщо у щось і вірить, то це у Гоббсів «Левіафан».
«Життя у людини одне, і воно безталанне, злиденне, мерзосвітне, жорстоке й коротке».
Цього не зможе заперечити жодна людина зі здоровим глуздом. Френсіс Крозьє, попри свої сни, головний біль і нове дивне бажання повірити, залишався людиною при здоровому глузді.
Якщо чоловік у смокінгу, сидячи в добре натопленій вугіллям бібліотеці свого маєтку в Лондоні, може зрозуміти, що життя у людини одне, і воно безталанне, злиденне, мерзосвітне, жорстоке й коротке, то як це може заперечити чоловік, що тягне сани, навантажені мороженим м’ясом та хутром, через безіменний острів, крізь арктичну ніч, під божевільним небом, до замерзлого моря за тисячі миль від будь-якого цивілізованого осередку?
Назустріч своїй долі, такій страшній, що навіть важко уявити?
На п’ятий день, тягнучи сани вздовж берега, вони дійшли до краю острова, і Сайленс повела його по кризі на північний схід. Там вони вповільнилися — через неминучі стикові гребні й дрейфуючі крижини, — і їм стало набагато важче просуватися вперед. А ще вони рухалися значно повільніше, щоб не розбити саней.
Вони користувалися своєю плиткою на ворвані, щоб розтоплювати сніг і отримувати питну воду, але не зупинялися, щоб вполювати свіжого м’яса, хоча Сайленс часто показувала на продуховини у кризі.
Сонце зараз з’являлося на небосхилі десь на тридцять хвилин щодня. Крозьє не був певен щодо часу. Його годинник пропав разом з одежею після того, як його підстрелив Гіккі, а Сайленс порятувала… якимось чином. Вона так і не розповіла йому, як це їй вдалося.
«Тоді я помер уперше», — думав він.
Зараз від нього вимагають померти ще раз — має померти той, ким він був, щоб стати кимось іншим.
Як багато людей отримували такий другий шанс? Як багато капітанів, на чиїх очах померли або зникли сто двадцять п’ять моряків експедиції, хотіли б скористатися ним?
«Я можу зникнути».
Крозьє бачив численні шрами на своїх руці, грудях, животі та нозі щовечора, коли роздягався, щоб заповзти під хутряні укривала, і міг лише уявити, які жахливі шрами від куль та рушничного дробу залишилися на його спині. Можливо, вони слугували і поясненням, і виправданням небажання згадувати про минуле.
Він може пішки перетнути Бутію у східному напрямку, полювати й рибалити в багатих, відносно теплих водах біля тамтешнього узбережжя, переховуватися від кораблів Королівського військово-морського флоту та інших англійських рятувальних кораблів, чекаючи на якесь американське китобійне судно. Навіть якщо воно з’явиться через два або три роки, він зможе протриматися весь цей час. Зараз він уже був у тому певен.
А потім, замість повернутися додому до Англії — а чи була Англія коли-небудь його домом? — він може сказати американським рятувальникам, що втратив пам’ять і не знає, що трапилося з ним чи його судном, продемонструвавши на доказ цього свої жахливі рани, і вирушити з ними до Америки, коли закінчиться китобійний сезон. Там він зможе почати нове життя.
Як багато людей отримувало шанс розпочати нове життя у його віці? Багато хто залюбки скористався б такою можливістю.
Чи піде з ним Сайленс? Чи до снаги їй буде терпіти допитливі погляди та пересміювання матросів і ще допитливіші позирки й перешіптування «цивілізованих» американців в якомусь місті Нової Англії чи у Нью-Йорку?
Чи проміняє вона свої хутряні вдяганки на ситцеві платтячка і корсети з китового вуса, знаючи, що назавжди залишиться зовсім чужою в геть чужій країні?