Тут, на кризі, він був уже значно обізнанішим, ніж будь-коли раніше, — запозичивши досвід від Сайленс, — і щодо тонкої криги між торосами, і щодо старої зимової криги й нових стикових гребенів та товстої пакової криги й небезпечного молодого льоду. Зараз він міг побачити розводдя за багато миль звідси просто за легеньким потемнінням хмар над ним. Зараз він оминав небезпечні, майже невидимі тріщини та крихкий лід, навіть не усвідомлюючи, як він це робить.
Але чому саме це місце? Як вона знала, що треба прийти саме сюди для того, що вони збиралися зробити?
«Я збираюся зробити», — подумав він, і його серце закалатало ще шаленіше.
Але ще не час.
У сутінках, що швидко насувалися, вони зв’язали кілька поперечок і вертикальних стійок розібраних саней, щоб звести примітивний каркас для невеликого намету. Вони пробудуть тут лише кілька днів — якщо тільки Крозьє не залишиться тут назавжди, — тому й не намагалися ні знайти кучугуру для будівництва снігової хатини, ні витрачати зусилля, щоб поставити справжній намет. Цей служитиме їм тільки тимчасовим притулком.
Кілька шкур використали для зовнішніх стін намету, решту затягли всередину.
Поки Крозьє розстеляв на підлозі шкури і хутряні укривала для спання, Сайленс назовні швидко й вправно вирубала блоки з льоду в крижаних нетрях неподалік і побудувала невисоку стіну з навітряного боку намету. Це бодай трохи захистить від пронизливого вітру.
Уже всередині вона допомогла Крозьє встановити каганець, заправлений ворванню, й рамку з оленячих рогів у «передпокої», після чого вони почали розтоплювати сніг, щоб отримати воду для пиття. На рамці над вогнем вони розвісили для просушування свій верхній одяг. Вітер замітав снігом покинуті сани, від яких залишилося саме полоззя.
Три дні вони обоє постували. Нічого не їли, пили лише воду, щоб угамувати бурчання в животі; щодня надовго полишали намет, навіть коли ішов сніг, щоб повправлятися і зменшити нервове напруження.
Крозьє вправлявся у киданні обох гарпунів та обох списів у великий валун зі снігу та криги; Сайленс підібрала їх біля своїх мертвих родичів на місці кривавої розправи й багато місяців тому приготувала по одному важкому гарпуну з довгою мотузкою й по одному легшому метальному спису для кожного з них.
Зараз він кидав гарпун з такою силою, що він встрягав у крижаний валун на десять дюймів.
Сайленс підійшла ближче й відкинула свій каптур, вдивляючись у нього в мінливому світлі полярного сяйва.
Він похитав головою й спробував усміхнутися.
Він не знав, як за допомогою жестів сказати їй: «Хіба не так ти чиниш зі своїми ворогами?» Натомість він спробував заспокоїти її незграбними обіймами, які мали означати, що він не збирається залишати її та не має наміру використовувати гарпун як належить найближчим часом.
Він ніколи не бачив такого полярного сяйва.
Весь день і всю ніч запинала мінливого кольору, що спускалися з неба, танцювали від виднокола до виднокола, а осереддя цієї пишної вистави було у них просто над головою. За всі роки, проведені в експедиціях біля Північного або Південного полюсів, Крозьє жодного разу не бачив нічого, що бодай віддалено нагадувало б цей вибух світла і кольорів. Бліде сонце, яке з’являлося на небі десь на годину в середині дня, майже не гасило яскравості сяйва.
Візуальні феєрверки тепер мали ще й багатий звуковий супровід.
Крига довкола них стогнала, тріщала, гуділа й скреготала від шаленого тиску, а гуркіт вибухів нагадував артилерійську канонаду.
Знесилений очікуванням і лихими передчуттями, Крозьє ще сильніше нервував від шуму й коливання пакової криги під ними. Тепер він спав у парці — байдуже, що пітнів, — і кілька разів за час сну прокидався і виходив назовні, переконаний, що їхня величезна плавуча крижина розколюється.
Однак цього не сталося, хоча в межах п’ятдесяти ярдів від їхнього намету то тут, то там відкривалися розколини, тріщини від яких розходилися швидше, ніж могла б бігти людина по твердій на вигляд кризі. Потім розколини закривалися й зникали. Але гуркіт вибухів тривав, як і те шаленство у небі.
В останню ніч свого життя Крозьє спав уривками — від голоду він мерз так, що навіть тіло Сайленс не могло його зігріти, — і йому снилося, що Сайленс співає.
Гуркіт криги перетворювався на ритмічний барабанний бій, що служив акомпанементом її високого, ніжного, сумного втраченого голосу:
Айяа, яа, япапе!
Айяа, яа, япапе!