Приблизно що три хвилини протягом перших півгодини вони переривалися, щоб віддихатися. Багато разів, практикуючись у таких співах, вони не могли стримати сміху — з мотузяних фігурок Сайленс він зрозумів, що, коли це було лише жіночою забавою, одним з її моментів було примусити іншого горлового співака засміятися, — але сьогодні вночі про сміх не йшлося.
Знову зазвучала мелодія.
Пісня перевершувала одноголосий людський спів одночасністю звучання глибоких басів тромбона і високого сопрано флейти. Вони могли формувати слова зі звуків, ось так граючи на голосових зв’язках одне одного, і зараз вона робила саме це — промовляла слова пісні в ночі; вона грала на його горлянці та голосових зв’язках, як на складному музичному інструменті, й слова набували форми.
Вони імпровізували. Коли один змінював ритм, інший мав одразу підхопити його. В цьому сенсі, він тепер знав це, такий спів дуже нагадував акт кохання.
Він наловчився непомітно вдихати між звуками, тож тепер вони могли видобувати глибші, чистіші ноти, які звучали довше. Темп пришвидшувався до майже кульмінаційної точки, потім уповільнювався, потім знову пришвидшувався. Вони поперемінно підлаштовувалися одне під одного: якщо котрийсь змінював темп та ритм, другий наслідував його, наче коханець, що відгукувався у любовній грі, і потім уже він перебирав на себе лідерство. Так вони співали, видобуваючи звуки з горлянок одне одного, годину, другу, іноді це тривало по двадцять хвилин і більше без передиху.
М’язи його діафрагми боліли. У горлі пекло. Мелодія тепер стала такою складною та ритмічно розмаїтою, наче її виконували десятки інструментів, такою вигадливою, сповненою такої наростаючої сили, немов крещендо сонати або симфонії.
Він дозволив їй вести. Цей голос, породжений ними двома, ці звуки та ці слова, що вимовляли вони обоє, тепер був її, пропущений через нього. Він здавався.
Нарешті вона зупинилася і впала навколішки поруч із ним. Вони обоє були занадто виснажені, щоб рівно тримати голову. Вони задихалися й хекали, як собаки після шестимильного забігу.
Крига перестала тріщати. Вітер припинив шуміти. Північне сяйво над головою пульсувало повільніше.
Вона погладила його по обличчю, звелася на ноги й пішла до намету, опустивши за собою запону.
У нього ще знайшлися сили, щоб і самому підвестися й скинути решту одягу. Голий, він не відчував холоду.
Не далі як за тридцять футів від того місця, де вони співали свою пісню, відкрилося розводдя, й він попрямував просто до нього. Його серце шалено калатало, не стишуючи свого биття.
За шість футів від води він знову став навколішки, підвів обличчя до небес і заплющив очі.
Він чув, як те створіння піднімалося з води не далі п’яти футів від нього, чув скрегіт його пазурів по льоду, його важке дихання, коли воно вилізало з моря на кригу, й чув стогін криги під його вагою, але він не опустив своєї голови й не розплющив очей. Ще не час. Вода з розколини хлюпнула на його голі коліна, ризикуючи приморозити їх до криги. Він не поворухнувся.
Він уловив запах мокрого хутра, мокрого тіла, важкий запах океанських глибин, відчув, як на нього впала тінь, затуливши полярне сяйво, але не розплющив очей. Ще не час.
Тільки коли у нього по тілу побігли мурашки і він увесь вкрився гусячою шкірою, відчувши присутність величезної істоти, смердючий подих якої обволік його, він нарешті розплющив очі.
Мокре хутро, схоже на мокре й облипле біле вбрання священика. Свіжі криваво-червоні згоїни на білому. Зуби. Чорні очі за три фути від його власних, що зазирають в саме його єство, очі хижака, що видивляються його душу… намагаються розгледіти, чи є в нього душа. Масивна трикутна голова звісилася нижче й затулила пульсуючі небеса.
Скоряючись тільки людині, з якою він хотів бути, й людині, якою він хотів стати, — але в жодному разі не Туунбаку і не всесвіту, що загасить блакитне полум’я в його грудях, — він знову заплющив очі, відхилив назад голову, відкрив рота й висунув язика саме так, як навчала його Мемо Мойра, готуючи до Святого Причастя.
67 ТАЛІРІКТАҐ
68° 30′ півн. шир., 99° зах. довг.
28 травня 1851 року
Навесні того року, коли народилася їхня друга дитина, дівчинка, вони гостювали в родині Сілни, що належала до племені Людей Ходячого Бога, яке очолював шаман Асіяюк, коли один зайшлий мисливець на ім’я Інупіюк приніс звістку, що плем’я Справжніх Людей далеко на півдні отримало aituserk — дари — предмети з дерева, металу та інші цінні речі від мертвих kabloona — білих людей. Таліріктаґ мовою жестів звернувся до Асіяюка, який перекладав його миги для Інупіюка. Звучало це так, наче скарбами могли бути ножі, виделки та інші речі із суднових шлюпок «Еребуса» й «Терору».