Асіяюк прошепотів Таліріктаґу та Сілні, що Інупіюк був qavac — буквально, «чоловіком з півдня», — але також додав слово мовою інуктікут, що означало придуркуватість. Таліріктаґ дав знати, що зрозумів, але продовжував жестами ставити запитання, які невдоволений шаман перекладав мисливцю, що шкірився, мов той йолоп. Таліріктаґ здогадувався, що Інупіюк почасти почувався незручно, оскільки цей мисливець з півдня ніколи раніше не бачив sixam ieua — повелителів духів — і не був до кінця певен, чи Таліріктаґ і Сілна були людськими істотами чи ні.
Скидалося на те, що артефакти були справжні. Таліріктаґ та його дружина повернулися до свого гостьового iglu, де вона погодувала дитину, а він усе як слід обміркував. Коли він підвів на неї погляд, вона заговорила до нього «мотузяною» мовою.
«Ми маємо йти на південь, — сказала мотузка, що танцювала між її пальцями. — Якщо ти хочеш».
Він кивнув.
Кінець кінцем Інупіюк погодився провести їх до селища, що лежало на південному сході, й Асіяюк вирішив піти з ними — дуже несподівано, бо старий шаман останнім часом мало коли вирушав у далекі мандри. Асіяюк узяв із собою свою найкращу дружину, Чайку — молоду Науйя з amooq, великими цицьками, — яка також мала шрами, що залишилися після смертельної сутички з kabloona три роки тому. Вони з шаманом єдині вціліли в тій різанині, але дівчина не виказувала жодної непрязні до Таліріктаґа. Її цікавила доля останніх kabloona, що, як усім було відомо, попрямували на південь через кригу три літа тому.
Шестеро мисливців з племені Людей Ходячого Бога також захотіли піти з ними — головним чином з цікавості, а також щоб пополювати в дорозі, бо крига в протоці скресла дуже рано цієї весни, — тож зрештою вони спорядили кілька човнів, оскільки вздовж берега вже відкрилися розводдя.
Таліріктаґ і Сілна разом з двома своїми дітьми вирішили подорожувати — як і четверо з мисливців — у довгому подвійному qayaq, але Асіяюк був занадто старий і поважний, щоб веслувати в каяку. Він та його Науйя вмостилися посередині просторого відкритого umiak, де на веслах сиділи двоє молодих мисливців. Усі не ремствуючи чекали на umiak, якщо не було вітру для його вітрил, бо тридцятифутовий човен мав на борту достатньо свіжої їжі, тож їм нечасто доводилося зупинятися для полювання чи риболовлі, хіба коли їм самим хотілося трохи розім’ятися. На umiak вони повантажили і свої kamatik — сани — на випадок, якщо доведеться мандрувати суходолом. Інупіюк, мисливець з півдня, також плив в umiak, як і шестеро qimmiq — собак.
Хоча Асіяюк великодушно запропонував Сілні та її дітям їхати в його просторому umiak, вона за допомогою мотузочки показала, що воліє їхати в каяку. Таліріктаґ знав, що його дружина нізащо не допустить, щоб хтось з її дітей — особливо двомісячна Каннеюк — перебували так близько до злих собак. Їхній дворічний син Тууґак — «Ворон» — не боявся псів, але він не мав вибору. Він сидів у каяку між Таліріктаґом і Сілною. Мала Каннеюк (чиїм таємним іменем sixam ieua було Арнаалук) лежала в amoutiq, великому каптурі, в якому носили дітей.
Ранок того дня, коли вони вирушили у мандрівку, видався холодним, але ясним. Вони зіштовхнули човни з берега, вкритого рінню, а п’ятнадцятеро членів племені Ходячого Бога, що залишалися, завели пісню з побажанням щасливого повернення:
На другу ніч подорожі, перш ніж вирушити на веслах і під вітрилом на південь по розводдях від angilak qikiqtaq, «найбільшого острова», який Джеймс Росс колись давно назвав Землею Короля Вільяма, попри те, що тубільці, які розповіли йому про неї, весь час називали її qikiqtaq, qikiqtaq, qikiqtaq, вони зупинилися менше ніж за милю від Рятувального табору.
Таліріктаґ пішов туди сам.
Якось він уже повертався до табору. Два літа тому, всього за кілька тижнів до народження Ворона, вони із Сілною навідалися сюди. Тоді минуло менше року відтоді, як чоловіка, яким раніше був Таліріктаґ, зрадили, заманивши в пастку, і застрелили, мов того собаку, але вже залишилося зовсім мало слідів того, що тут був головний табір для більш ніж шістдесяти англійців. Усі голландські намети пошматувало й віднесло геть вітром, крім кількох клаптів парусини, вмерзлих у рінь. Там залишилися тільки бівачні вогнища й кілька кругів, викладених з каменю, яким притискали поли наметів.