«Я весь час чекала там на тебе», — подумки відповіла вона. Слова прозвучали так чітко, що можна було подумати, ніби вона промовили їх уголос у темряві, якби не те, що жодне з дітей не прокинулося.
Крозьє затремтів від почуттів, схвильований її зізнанням.
Вони піднялися по головному трапу на житлову палубу.
Тут, нагорі, було значно світліше. Крозьє збагнув, що денне світло — нарешті — проникає через патентовані ілюмінатори Престона, врізані у палубу над ними. Вкриті памороззю опуклі вікна здавалися матовими, але — дивна річ — не були запорошені снігом чи застелені брезентом.
Палуба виглядала порожньою. Всі підвісні койки матросів були акуратно згорнуті й укладені в ніші, обідні столи підтягнуті між бімсами до палуби над головою, а матроські скриньки стояли ретельно вирівняні попід бортами. Величезна патентована плита Фразера в центрі носової жилої палуби була темною й холодною.
Крозьє спробував пригадати, чи був ще живий містер Діггл, коли його, капітана, виманили на кригу й підстрелили. Вперше за тривалий час він подумки промовив це ім’я — містер Діггл.
«Уперше за тривалий час я думаю своєю мовою».
Крозьє мимоволі посміхнувся. «Своєю мовою». Якщо справді є така богиня як Седна, що править світом, її справжнім іменем мало б було Сука Іронія.
Сайленс потягнула його на корму.
Перші офіцерські каюти та кают-компанії, до яких вони зазирнули, були порожні.
Крозьє губився в здогадах, хто саме з моряків дістався до «Терору» й поплив на ньому, тримаючи курс на південь.
ДеВо і його люди з Рятувального табору?
Він знав майже напевне, що містер ДеВо та інші попрямували далі на південь у шлюпках в напрямку до Великої Рибної Річки.
Гіккі та його люди?
Заради доктора Гудсера, він сподівався на це, хоча й не вірив у таку можливість. Бо, за винятком лейтенанта Годжсона, а Крозьє підозрював, що він недовго прожив у тій компанії зарізяк, серед них навряд чи знайшовся моряк, який зміг би управляти «Терором», а ще більшою мірою знаходити шлях серед крижин. Він сумнівався, що вони були здатні йти під вітрилом і прокладати курс у тій малій шлюпці, яку він їм дав.
Тож залишалося троє моряків, які покинули Рятувальний табір, щоб іти пішки суходолом — Рувим Мейл, Роберт Сінклер та Самуель Хані. Чи могли старшина кубрика, фор-марсовий старшина й коваль провести корабель Її Величності «Терор» під вітрилами майже дві сотні миль на південь через лабіринт розводь?
Крозьє відчув запаморочення та легку нудоту на згадку про імена цих моряків та їхні обличчя. Він майже чув їхні голоси. Він чув їхні голоси.
Пугтурак мав слушність: зараз це місце було домом piifixaaq — ображених привидів, які залишились на кораблі, щоб переслідувати живих.
На койці Френсіса Роудона Мойри Крозьє лежав труп.
Наскільки вони могли судити, обстеживши у темряві трюм і твіндек, це було єдине мертве тіло на борту.
«Чому він вирішив померти на моїй койці?» — дивувався Крозьє.
Він був чоловіком такого ж зросту, як і Крозьє. Його одежа — він помер під ковдрами у бушлаті, плетеній шапці й вовняних штанях, що було дивним, бо плавання, очевидно, відбувалося в розпал літа, — не мала особливих прикмет, за якими можна було б встановити особу мерця.
Крозьє зовсім не хотів нишпорити по його кишенях.
Долоні моряка, відкриті зап’ястки та шия були коричневі, зсохлі та зморщені, але саме його обличчя примусило Крозьє пошкодувати, що патентований ілюмінатор Престона над головою дає так багато світла.
Очі покійника були схожі на скляні коричневі кульки. Його волосся й борода були такими довгими та кошлатими, що здавалося цілком можливим, що вони продовжували рости ще кілька місяців після смерті чоловіка. Губи геть поморщилися й через скорочення лицевих м’язів відкрили у страшному вищирі зуби та ясна.
Саме зуби викликали жах. Передні зуби, які не повипадали від цинги, були жовтими, дуже широкими й неймовірно довгими — завдовжки щонайменше три дюйми, — наче вони росли так само, як протягом усього життя ростуть різці у кролика чи щура, аж доки почнуть загинатися й встромлятися у власну горлянку тварини, якщо їх повсякчас не сточувати об щось тверде.
Зуби цього покійника були направду неможливими, але Крозьє чітко бачив їх у сірому присмерковому світлі, що проникало до його старої каюти через купольний ілюмінатор у стелі. Це, усвідомив він, була не перша неможлива річ, яку він бачив чи пережив за останні кілька років. І він підозрював, що й не остання.
«Ходімо», — жестом показав він Сайленс. Він не хотів обмінюватися думками тут, де скрізь нипають і підслуховують примари.