«Терор» затонув би у будь-якому випадку, щойно через кілька тижнів чи місяців розтане лід. Прорубана сокирою діра в його борту була смертельною раною.
Але спалив він корабель не тому. Якби хтось у нього запитав — а цього ніколи не станеться, — він би не зміг до пуття пояснити, чому саме його треба було спалити. Він напевно знав, що не хотів би, щоб «рятувальники» з британських кораблів швендяли покинутим судном і потім повернулися додому з байками про нього, щоб лякати забобонних громадян Англії й надихнути містера Діккенса або містера Теннісона на досягнення нових висот сентиментального красномовства. А ще він знав, що ці рятувальники повернуться до Англії не тільки з байками. Прихоплені з корабля сувеніри будуть такими ж небезпечними, як чума. Він бачив це очима своєї душі й відчував усіма своїми чуттями — людськими та sixam ieua.
Справжні Люди радісно закричали, коли завалилися палаючі щогли.
Вони були вимушені відійти на сотню ярдів. «Терор» випалював свою власну вбивчу ополонку в кризі, і невдовзі по тому, як впали охоплені вогнем щогли й такелаж, палаючий корабель почав із шипінням і бульканням занурюватися в морські глибини.
Гуготіння полум’я розбудило дітей, а вогонь настільки нагрів довколишнє повітря, що всі вони — Сайленс, нахмурений Асіяюк, цицьката Науйя, мисливці, щасливо усміхнений Інупіюк, навіть Таліріктаґ — зняли свої парки і покидали на kamatik.
Коли дійство закінчилося й корабель затонув, і сонце скотилося до південного пруга, а їхні тіні на сіруватій кризі стали довгими, вони все ще стояли там, втішаючись виглядом пари, що здіймалася над водою, й радіючи палаючим уламкам, які валялися то тут, то там на кризі.
Нарешті вони вирушили назад до великого острова й невеличких острівців за ним, плануючи досягти материка, щоб уже на суходолі зупинитися на ночівлю. Сонячне світло, яке не меркло аж до опівночі, допомагало їм у дорозі. Всі вони хотіли якнайшвидше забратися з криги й опинитися подалі від цього місця, перш ніж на кілька годин западуть сутінки, а потім настане цілковита темрява. Навіть собаки припинили гавкати й гарчати і, здавалося, почали тягнути дружніше, коли вони проминули останній острівець на своєму шляху до материка. Асіяюк спав на санях під своїми хутряними укривалами, похропуючи, а обоє дітей прокинулися й хотіли бавитися.
Таліріктаґ посадовив вертляву Каннеюк на свою ліву руку, а правою обійняв Сілну-Сайленс. Ворон, усе ще на руках у своєї мами, пручався, намагаючись вирватися, щоб іти самому.
Таліріктаґ не вперше замислився над тим, як без’язикі тато й мама збираються виховувати впертого хлопця. А потім згадав, теж не вперше, що зараз він належить до одної з кількох культур у світі, яка не переймається тим, щоб тримати в шорах своїх упертих хлопчиків та дівчаток. Ворон уже має inua якогось достойного дорослого. Його татусеві залишається лише зачекати, щоб побачити, наскільки достойним той був.
Inua Френсіса Крозьє, яка жила в тілі Таліріктаґа, гаразд почуваючись, не плекала жодних ілюзій щодо життя — безталанного, злиденного, мерзосвітного, жорстокого й короткого.
Але можливо, воно необов’язково дається лише раз.
Обіймаючи Сілну за плечі, намагаючись не зважати на лунке хропіння шамана і на те, що мала Каннеюк щойно напісяла на найкращу літню парку свого батька, тимчасом як його невдоволений син скімлив, пручався і вередував, Таліріктаґ-Крозьє продовжував іти на схід по кризі до тверді земної.
ПОДЯКИ
Хочу подякувати авторам, книжки яких стали для мене джерелом інформації під час праці над літературним твором «Терор».
Ідея написати про цю добу арктичних досліджень прийшла до мене після прочитання короткого коментаря, радше примітки, про експедицію Франкліна, на яку я натрапив у книжці сера Ранульфа Файннса «Перегони до полюса: Трагедія, героїзм й антарктичні пошуки Скотта» (Гіперіон, 2004). Полюс, до якого поспішали в цьому випадку, був Південний.
Три книжки були особливо важливими для мене на ранніх стадіях дослідження — «Крижаний проблиск: Трагічна доля загубленої полярної експедиції сера Джона Франкліна» Скотта Кукмана (Джон Вілі & сини, Інк., 2000); «Замерзлий у часі: Фатум експедиції Франкліна» Овена Бітті й Джона Ґейдера (Грейстоун Букс, Дуглас & Макінтайр, 1987) та «Арктичний Грааль: Пошуки Північно-Західного проходу й Північного полюса, 1818–1909» П’єра Бертона (Друге видання Лайонс Пресс, 2000).
Ці книжки привели мене до кількох своїх безцінних джерел, включаючи «Повість про подорож до берегів Полярного моря» (Джон Мюррей, 1823) та «Повість про другу експедицію до берегів Полярного моря» (Джон Мюррей, 1828), обидві книжки належать перу сера Джона Франкліна; «Остання арктична експедиція сера Джона Франкліна» Річарда Кіріакса (ACM Пресс, 1939); «Бомбардирське судно» Кріса Вейра (Навал Інстітьют Пресе, 1994); «Повість про дослідження невдалої експедиції сера Джона Франкліна» Ф. Л. МакКлінтока (Джон Мюррей, 1859); «У пошуках Північно-Західного проходу» (Лонгманс, Грін & Ко, 1958); «Щоденник рейсу в Баффінову затоку та протоку Барроу, в роки 1850–51, здійсненого кораблями Її Величності „Леді Франклін“ та „Софія“ під командуванням містера Вільяма Пенні, в пошуках зниклого екіпажу кораблів Її Величності „Еребус“ та „Терор“» Пітера Сазерленда (Лонгман, Гровн, Ґрін і Лонгсманс, 1852) та «Арктичні експедиції в пошуках сера Джона Франкліна» Еліша Кент Кейна (Т. Нельсон & сини, 1898).