МІСІЯ НЕЗДІЙСНЕННА, АБО Ж РОМАН-АЙСБЕРГ
Ден Сіммонс — письменник американський, та чи написав він, створивши «Терор», саме американський роман?
Останній, як знаємо, є романом в абсолютній більшості випадків соціальним, ангажованим суспільними болями і тяжкими суперечностями, що їх ніяк не вдається подолати; соціальність — його плоть і кров. Плоті й крові — клаптів і пульсуючих розірваних артерій — чимало і в Сіммонса, та назвати його двадцять сьому за рахунком книжку відверто соціальною буде перегином. Так, тут є життя — ну, чи боротьба за існування — мікросоціуму, тобто команд двох кораблів, є матросько-офіцерська ієрархія і фрагментарні спогади про доекспедиційні часи. Є навіть ізгой-селфмейд, ірландець капітан Крозьє, таврований своєю другосортною іншістю, плебейським, як на тоді, походженням. Проте цього замало, для встановлення точних координат тексту цього недосить.
Ключові події «Терору» відбуваються наче в безповітряному просторі (хоча безкінечні бурі й заметілі є тут повноправними героями), ізольовано від суспільних завихрень середини 19 століття. А коли те життя все ж протягується контрабандою у сіммонсівський текст, маркує воно не соціальне, а якраз антропологічне, людське як таке. Чи не головний маяк, що його запалює для своїх читачів американець, — розмова між колишніми коханцями, начитаними Гаррі Пеґларом і Джоном Брідженсом (у 28 розділі, майже на екваторі книжки), де вони коротко дискутують про ідеї свого давнього знайомого, Чарльза Дарвіна, який просто зараз, вочевидь, пише книжку, присвячену механізмам еволюції. І це насправді так, саме тоді й пише.
І якраз тоді сама ідея прогресу, вся машина просвітницького проекту, заточена на те, аби обслуговувати Людину Богорівну, Людину-Бога і Підкорювача Світу в секуляризованих європейських суспільствах, починає відчутно буксувати. Патики їй в колеса встромляють і великі індустріальні революції, що не знімають, попри всі успіхи, питання монструозного суспільного розшарування, і політекономіст Маркс, який вважає тогочасну конструкцію суспільства чи не найгіршою з можливих; і філософ Ніцше з ідею долання всього людського, бо воно скомпрометоване і вперлося у стелю власних можливостей, і, звісно ж, доктор Фройд, зачарований силою несвідомих імпульсів, силою інстанцій.
Як наслідок: сила Розуму стрімко редукується до непевного інтелекту, прожекти зі створення земного раю обертаються сумнівними авантюрами, а Людина з вінця творіння стає нащадком мавпи і тою істотою, що насправді керується бозна-чим. Може, тим-таки природним відбором. І слова «добра», «справедлива», «милосердна» перестають автоматично пов’язуватись із самим поняттям «людина» — бракне причин. Це нам і має продемонструвати «Терор», чиї герої (або скажімо обережніше — персонажі з формальними прототипами) саме в цей історичний момент пливуть досліджувати одні з останніх недовідкритих територій, канадську Арктику, ще не розуміючи, що людині під силу геть не все. Діти своєї доби, зухвалі, нахабні й розбещені постійними успіхами. Діти капітана Франкліна.
А заразом і попередники моряка Марлоу — із «Серця пітьми» Джозефа Конрада, до якого роман Сіммонса — на рівні загальної конструкції та смислової навігації — є фактично дзеркальним; до речі, «Еребус» разом із «Терором», кораблі експедиції, в книжці 1899 року були згадані. Дзеркальним, адже герой Конрада мандрує таки до серця темряви, а от у Сіммонса — в осердя смертоносної білизни. Ну й Корнеліус Гіккі — цілком собі інкарнація Курца: того, хто взяв на себе збіса багато, хто захотів бути Богом; щоправда, помічник купора дозволяє собі куди більше від свого літературного попередника. Та головне: в обох романах, що так вдало маскуються під тексти розважально-пригодницькі, жаскішим за все виявляється сама людина, homo sapiens, що трансформується в homo gravibus, людину жорстоку; і навіть не трансформується, а просто виявляє свою глибинну сутність. І таке визначення виглядає ще достоту м’яким.
А от що стосується «Мобі Діка», епіграфом з якого «Терор» відкривається, точно зрозуміло одне: і для Мелвілла, і для Сіммонса їхні монстри цінні не самі по собі, а опосередковано, як емблеми чогось принципово не-людського, іншосвітнього. Якщо цю думку докрутити, то вони постають — і саме цією логікою послуговувався Мелвілл — божими дивами, чудесами, які зовсім не обов’язково мають нести людям полегшення і благодать. Недарма Крозьє під час проповіді читає своїм людям із «книги Левіафана». Завдання всесвіту — вражати, так писав англомовний поляк. І ці дива вражають, чітко окреслюючи диспозицію сил: хто тут Капітан, а хто — моряки. Це прорив трансцендентного, який усе має розставити на свої місця, вирівняти і випрямити ієрархії: ось тут — ви, а ось тут — Я (в ескімоській картині світу все дещо складніше, але ж Трансцендентне, певно, одне на всіх; та й центром роману є таки «таємний католик» Крозьє, а не леді Сайленс). Ідея людського прогресу — і морального в тому числі — ідея тріумфу всезнаючої європейської людини, що її експортували по всьому світу як еталонну, зазнає нищівного удару.