«Терор» — роман про території, де людський — особливо зверхньо-європейський — досвід побутування і постулювання себе у світі а пасує, завмираючи в мовчанні (і це далеко не найгірший варіант), або ж, втрачаючи будь-які координати, позаяк опору вибивають з-під самої категорії людського як центрального і наріжного, постає проти самого себе — і тоді починається розлюднення, де канібалізм є лише одним із наслідків. Це роман про досвіди, які неможливо омовити, перед якими капітулює саме мовлення, вербальний такелаж; про сфери, де починається зона без язикості. Крозьє виживає не тому, що в нього всередині горить блакитне полум’я не до кінця зрозумілої природи — природа його якраз зрозуміла, це банальний інстинкт самозбереження; ні, виживає він і відроджується до нового — іншого, чеснішого, бо співвіднесеного з реальністю довкола, — життя тому, що відкидає людські правила гри і приймає інші, певно, божественні. Або ж просто такі, де людина не бовваніє на Евересті всього сущого; Крозьє таким чином визнає, що над ним є хтось іще, він починає вірити. Ідея прогресу і царства розуму, що може все пояснити і допомогти пробратися скрізь і всюди, виривається і відкидається разом із його язиком.
Щоправда, тут — один із стрижневих парадоксів роману Сіммонса, які, здається, супроводжують будь-який мистецький артефакт, що хоче чесно розібратися в пекельних суперечностях буття: аби скласти шану мовчанню і тому досвіду, перед яким слова є безпорадними, аби пробитися крізь риштування раціо до субстанцій ірраціональних, автору потрібно покласти на цей вівтар більше двох сотень тисяч слів, тобто більше мільйона знаків і більше шестисот сторінок. Що вища гряда торосів, го більше треба зусиль, аби через неї перебратися; що неприступніші літературна тема і завдання, то форсованіше слід докладати стилістичних зусиль. За будь-якими мірками — великий роман, грубий і ваговитий. І це не єдиний момент тут, де кількісні показники грають роль першорядну, виступають на боці сил переконування зажирілого від калорійного бук-фуду читача.
Затим що, тільки викручуючи на максимум усі можливі тумблери кількісних показників тексту — кількість персонажів та їхніх регалій, географічних і топографічних подробиць, включаючи незчисленні заструги, тикові гребні і ропаки, кількість корабельних реалій з усіма тими бушпритами, стеньгами, бімсами та верхнім і нижнім такелажем, — Сіммонс може конструювати переконливий роман із інфернальним чудовиськом у його епіцентрі. Саме цими реаліями і деталями автор замовляє фантастичність свого припущення, саме ними обтанцьовує свого Туунбака по колу, аби він не вивалився із жанру метафізичного трилера в готичну казку чи середнього розливу американський горор (які, між іншим, Сіммонс у своїй кар’єрі також писав). І він не вивалюється. Надмірність працює на реалістичність, багатослівність живить ефект «все так і було». А втім, про це варто поговорити дещо детальніше.
Бо справді — що за роман перед нами, чим він є за гамбурзьким рахунком? Визначення штибу «спроба оживити стару добру мариністику» в історії літератури, не переживши кінця безпосереднього політичного колоніалізму; і навіть талант Голдінга тут не зарадить, щоправда, «Ритуали плавання» романом про водні мандри лиш прикидаються. Отже, не мариністика, ні, адже і самого плавання ми там не бачимо: кораблі або затерті льодами, або їх полишили і пішли в санний похід.
«Роман пригодницький» — так, поза сумнівом, цей компонент наявний, хоча кілька «але» варто вставити. По-перше, ця пригодницька складова максимально натуралістична, тут є не лише цинга, виразки і постійні обмороження, але й сморід від немитих людських тіл, що невідступно переслідує і героїв, і читача. Тобто ці пригоди принципово неромантичні. А по-друге, вся ця відверто безбережна деталізація, це заперечення принципу економності й «лінивості» художньої прози йде не від Сабатіні, Кесслера чи там Стівенсона, а від наукової фантастики: абсолютно схожим способом Сіммонс конструює свої вигадані світи в тетралогії «Пісні Гіперіона». В цьому ще один парадокс: гіперреалізм автора — не з книжок письменників-мариністів, а від школи авторів-фантастів. Однак і цим усе не обмежується.