Поруч зі специфічною пригодницькістю в тілі роману, його кровоносною системою тече і трилер (адже суть жорстокого створіння, він же «ведмідь-монстр», відкривається лиш наприкінці; саспенсом, як і холодом, сповито фактично весь текст), але також і горор (бо без вау-ефектів тут не обійшлось, і воно добре: хоч якось ця атмосфера перманентного кошмару періодично розряджається). Та ось у чому фокус, ось де Сіммонс постає 668 справді могутнім автором, що працює на межі епосу і трагедії: здавалося б, від такого лобового зіткнення двох жанрів, від спроби зіштовхнути дві гігантські дискурсивні брили мав би постати роман-торос, роман-уламки, де пригодницьке з одного боку, а триперне — з іншого, і все воно незмішане, непоєднане в одне ціле. Ба навіть — мав би вийти роман-стамуха, адже, до всього, може скластися враження, що такий текст здатен тільки загрузнути на мілині, буксувати і нікуди не рухатися; бути затертим льодами безподієвості та нудотності. Не тому, що пригодницьке і моторошне в принципі погано змішуються і доводяться до однорідної кондиції, ні. Здається, якраз навпаки: там, де людина вирушає в мандрівку в далеке невідоме, завжди є великий шанс зустріти щось вкрай недружелюбне і монструозне.
Пересторога з’являється з приводу іншого, з приводу рівня розроблення однієї й іншої стилістик: ці брили видаються мало не ідеально відшліфованими вітрами авторського таланту, викінченими й непроникними. Ось тут надреалістична історія про експедицію, а тут — містично-міфологічна розповідь про хтонічного монстра, і разом їм не зійтися, бо буде малопереконлива дурня, талановитий фанфік за мотивами всього й одразу, та вже точно не роман з претензією на місце в історії літератури. Ще й такої повноводної, як американська. Ці брили можна лиш розтрощити одна об одну, проте поєднати їх у щось третє — гармонійне і переконливе — не вийде.
Але — ні, насправді, як запевняє нас усім своїм текстом Сіммонс, це зробити можна. І він це робить. З роману-торосу постає роман-айсберг: книга, де не видно швів і розломів, тріщин і гряд, де «реальність» і «фантастика», які, здавалося, давно розійшлися по різних літературних рубриках та жанрах, утворюють моноліт. Постає цілісне і одноприродне, майже прозоре у своїй безконфліктності на рівні форми дещо, і воно по-своєму — у мистецький, звісно, спосіб — може заламувати все, про що розповідає. Цей айсберг може бути величезною і величною лінзою, яку конкретно в цьому випадку Сіммонс націлює на людську природу.
Експедиція Франкліна, ніде правди діти, виявилася нездійсненною місією: надто багато було чинників, які унеможливлювали щасливий фінал ще на початку, і це не враховуючи прориву ірраціонального під арктичним небом, того, що вища сила виявилась немилосердною і жорстокою, цілком у дусі старого Заповіту та вірувань народів Півночі. Але от літературний похід Сіммонса виявився більш ніж вдалим: і в його кар’єрі (де за силою впливу «Терор» можна порівняти хіба з «Гіперіоном»), і з погляду необхідних експериментів із заржавілими жанровими конструкціями. Повінчати реальність — і то мало не документальну — із абсолютною вигадкою, підтвердивши одномоментно і силу сюжетів життєвих, і могутність ресурсів фікційних, — це трапляється з літературою, навіть у масштабі світовому, не так уже й часто. Насправді — геть рідко.
«Терор» — двожильний роман, і судини ці, перехрещуючись, не блокують доступу кисню до кожної з них.
Нині все частіше говорять про те, що текст — одна книжка, роман, оповідання чи вірш — як окрема бойова одиниця втрачає на вазі; мовляв, текстів у ситуації культурного перевиробництва так достолиха багато, що увага навіть фахових кіл неминуче розфокусовується. Один конкретний літературний артефакт значить мало, тобто значить усе менше. На передній план виходять тенденції і тренди, «дух епохи», макрорівень розчавлює мікро-, а книжки все більше мисляться як частини чогось більшого і тому важливішого, ніж стають — визнаються — самодостатніми у своїй осібності. І «Терор» може прочинити перед фахівцями всі люки-можливості, аби вони вмонтували його у більші системи і цілі парадигми: роман, який через сто років після «Серця темряви» по-своєму підбиває підсумки модерністської літератури (бо зараз уже начебто мета-модернізм); книжка, що продовжує провідну для американської літератури лінію великих теоцентричних романів (прокладену через Мелвілла та Фолкнера з усією південною школою вкупі до Гемінґвея, Стайрона і навіть Пінчона); текст, виконаний в актуальному форматі «жанр плюс», де є не лише пригоди і кров, але також щось іще, додаткове смислове навантаження і перегляд жанрових основ; врешті — історія про монстра, що відкриває для дещо втомленого американського горору нові обрії — буквально показує, на які землі літератори ще не ходили.