Усе це до певної міри справедливо і є хоча б частково, а все ж правдою. Та якраз «Терор», всією своєю сюжетною вагою і обсягом у понад шість сотень сторінок, береться цю логіку «нехтування частиною заради цілого» підважити, повстає повернути увагу від більших умоглядних конструкцій до м’яса самого тексту. І навіть якщо він це робить несвідомо (а вочевидь, так воно і є), то йому вдається: конкретно ось такий роман просто так з рахунків не спишеш, об нього не лише зашпортатись можна — там і кінцівки зламати достобіса легко. Надто багато гарпунів Сіммонс випускає в тіло читацької уваги, надто щільний і в’язкий текст витворює, надто інтенсивно цей текст вимагає концентрації на собі та своїй предметності, аби можна було бовкнути, мовляв, Сіммонс — це Мелвілл, оснащений новітніми літературними техніками, і тим закрити тему.
Інша річ — що можна сказати, якщо таки не пручатись і вгледітись у сам текст, а не поверх нього? Тоді, наприклад, можна побачити, що яскрава образність — геть не найприкметніша сторона американського письменника. Якщо він до неї і вдається, то сильно далі від «та дівчина, Емілі, дозволяла, ба навіть ініціювала, таку інтимну близькість, що більшість молодих людей продали б своє ліве яєчко, аби лише спізнати її» не йде. Сіммонс не показує, а розказує — часто можна почути, що добрий автор має робити якраз навпаки, але американець — автор першокласний, хоч так і не робить. Його стратегія — взяти кількістю, вразити кубатурою текстової матерії, покласти читача ритмом та чітко дозованим саспенсом на відповідний курс, з якого непросто зійти. Розділи-ретроспекції і дія «в реальному часі», зміна героїв, що їм приділяється максимально уваги в тому чи іншому фрагменті, і розширення самого діапазону фігурантів історії; плюс — різкі сюжетні постріли після того, як автор добряче нас поморозив на одноманітних та безбарвних плато бездіяльності обох приречених команд.
Словом, тут нас веде, стає нашим Верґілієм (а Данте — важливий інтертекст для «Терору», який часто прикидається, начебто ні на що конкретне не спирається; і система міжтекстових референцій у романі реально досить скупа, що зменшує кількість і так куцих приводів переключитися з основної, незатишної та болісної, сюжетної дії мало не до нуля) не письменник-візіонер, а письменник-ремісник, і навігацію він пропонує хоч і не завжди поступальну, але тверду та невідступну. Жодної тобі незрозумілої магії (принаймні до останніх п’ятдесяти сторінок), жодного мороку і жаху геніальності, все чесно — все перед читачем. І це, певно, останній засліплюючий парадокс Сіммонсової книги: успіх роману про зустріч із Незвичайним і Незвіданим (неважливо — чи мова про внутрішні людські провалля, а чи зовнішні химери) гарантується не чимось ірраціональним — мовляв, як він це зробив, що за чари такі? — а планомірною, тяжкою і скрупульозною працею. Що й логічно: книжка про справжніх моряків, які своєю кров’ю, потом і знаннями забезпечують просування експедиції, пишеться з таких самих позицій, чесно і професійно.
То врешті «Терор» — американський роман?
Про його теоцентричність вже було згадано, проте і цього якось недостатньо. Тобто базово — це страшенно важливо для всієї американлюсу, який у свій спосіб усіх цих людей спрямовує та інспірує: спадок батьків-засновників, щирих і запеклих пуритан. Називатися це може і не вищою силою, однак копають літератори з різних боків саме до неї, до головного Банкіра і справжнього Батька нації. Звісно, так влаштовано не лише американську літературу, але в ній це постає у виразно концентрованій формі, вищі план та смисл тут стають тим паковим льодом, крізь який тамтешні автори намагаються пробитись найчастіше.
Хоч є іще дещо, що робить цей роман навдивовижу американським, впізнавано тамтешнім, — і це те, з якою силою він постулює кінець європоцентричної парадигми, європейської чутливості старого типу. Експедиція Франкліна — цього недолугого пана, що є втіленням зажирілої від власних ефемерних успіхів Європи, — ідеально закільцьовує почате ще Колумбом (до речі, пошуки Північно-Західного проходу почалися якраз за часів іспанського першовідкривача). Тоді провіщали прихід Нових часів, доби Модерну, і вони таки настали, і Європа в них постала центром світу, і посеред цього всього заколосився вінценосний Розум. І так воно було, аж поки в середині 19 століття цей процес не почав згортатися, бо стало очевидно: старій Європі до снаги геть не все, не все їй зрозуміло і не все підкорюється. Надходив час інших героїв: не Франкліна, а Френсіса Крозьє, «брудного» ірландця, готового врешті прийняти інші правила вселенської гри, опинившись на метафізичному протязі. Готового до того, що його порятує ескімоска, везучи на власноруч виготовлених санях. Готового голим стати навколішки посеред льодової пустелі. На зміну Європі у XX столітті прийшла Америка, на зміну аристократичності й осібності — масовість і глобалізм.