На північному заході, в напрямку безіменної протоки, якою крижаний потік рухався на південь, в їхній бік, вздовж західного узбережжя і навколо південного краю острова Принца Вельського, немає нічого, крім білих ведмедів і замерзлого моря.
На південному заході, в напрямку гаданого суходолу Землі Вікторії і гіпотетичного проходу між островами і материком, немає ні відкритої води, ні тварин, окрім клятих білих ведмедів, сотень торосів і такої кількості вмерзлих у кригу айсбергів, що лейтенант Літтл — офіцер з «Терору», якого Франклін поставив командувати цим загоном, сформованим з людей з «Терору», — доповів, що у своєму русі на захід вони немов перебиралися через гірський хребет, який виріс на місці, де мав би бути океан. В останні дні походу погода була такою кепською, що троє з восьми чоловік серйозно відморозили пальці ніг, і всі восьмеро якоюсь мірою занедужали на снігову сліпоту, а сам лейтенант Літтл в останні п’ять днів цілком осліп і страждав від жахливого головного болю. Літтла, старого арктичного вовка, пам’ятав сер Джон, чоловіка, який був на крайньому півдні з Крозьє та Джеймсом Россом вісім років тому, довелося покласти на сани, які волочили ті кілька матросів, які ще могли щось бачити.
Жодної відкритої води ніде в радіусі близько двадцяти п’яти миль, які вони дослідили, — двадцяти п’яти миль по прямій, що виросли ледь не до ста миль, які вони повинні були здолати, оминаючи і долаючи різноманітні перепони. Жодних песців чи зайців, чи карибу, чи моржів, чи тюленів. Звісно, жодних китів. Люди були готові тягнути сани довкола тріщин та вузьких розколин у кризі в пошуках справжньої відкритої води, але поверхня моря залишалася білою твердю, доповідав Літтл, в якого облущувалася шкіра з попечених сонцем носа та щік під білою пов’язкою, накладеною на очі. В найдальшій точці їхньої західної одіссеї, можливо, за двадцять вісім миль від кораблів, Літтл наказав людині з найкращим збереженим зором, помічнику боцмана на ім’я Джонсон, здертися на найвищий поближній айсберг. Джонсон кілька годин вирубував кайлом вузькі східці для ніг, взутих у шкіряні черевики, в підошву яких скарбник набив гвіздки, перш ніж видертися, чіпляючись шипами, на вершину айсберга. Вже на вершині матрос скористався далекоглядом лейтенанта Літтла, щоб подивитися на північний захід, захід, південний захід і південь. Його рапорт був невтішним. Відкритої води катма. Землі катма. Нагромадження крижаних шпилів, гребенів і гір на всьому просторі до білого виднокраю. Їм трапилося кілька білих ведмедів, двох з яких вони пізніше застрелили заради свіжого м’яса, але серця й печінки їсти не стали, бо, як вони вже знали, ці органи шкідливі для людей. Сили матросів, які волочили через тороси важкі сани, вже вичерпувалися, і зрештою вони відрізали від дичини менше сотні фунтів окосту, щоб загорнути в брезент і притягти на судно. Вони оббілували більшого ведмедя і забрали його тепле біле хутр, залишивши рештки ведмедів на льоду.
Чотири з п’яти розвідницьких експедицій повернулися з поганими новинами і обмороженими ногами, і сер Джон з усе більшою тривогою очікував на повернення Грехема Гора. Всі із самого початку найбільше надій покладали на південний схід, на напрямок до Землі Короля Вільяма.
Нарешті третього червня, через десять днів після відправлення Гора, дозорці з верхівок щогл закричали, що з південного сходу наближається санний загін. Сер Джон допив свій чай, належним чином одягнувся, а потім приєднався до натовпу матросів, які висипали на палубу, щоб побачити те, що можна було побачити.
Зараз загін уже було видно навіть людям на палубі, а коли сер Джон підніс до очей свій чудовий мідний далекогляд — подарунок від офіцерів і матросів двадцятишестигарматного фрегата, яким Франклін командував на Середземному морі більше ніж п’ятнадцять років тому, — одного погляду вистачило, щоб збагнути, чому у вигуках дозорців чулося збентеження.
На перший погляд здавалося, що все гаразд. П’ять матросів тягнули сани, так само як і під час відбуття Гора. Три фігури бігли поряд із саньми чи за ними, достоту як того дня, коли Гор вирушив у похід. Отже, всі восьмеро живі-здорові, а проте…
Одна з фігур бігунів не видавалася людською. На відстані більше милі, промайнувши між ропаками та купами потрощеного льоду, що випиналися посеред крижаного поля, на яке перетворилося колись спокійне море, вона виглядала маленькою, круглою, безголовою, але дуже волохатою твариною, яка гналася за санками.