Але найгіршим було, що сер Джон не бачив ні характерної високої постаті Грехема Гора попереду, ні його прикметного червоного франтівського шарфа. Всі інші фігури, що тягнули сани чи бігли — і, звичайно ж, лейтенант не мав би тягнути сани, в той час як його підлеглі були спроможні це робити, — здавалися надто низькими, надто зігнутими і надто непоказними.
А вже геть кепським було те, що сани здавалися занадто важкими як для повернення: загін взяв у похід консервів із запасом на тиждень, але вони затрималися на три дні понад очікувану максимальну тривалість експедиції. Ще мить сер Джон сподівався, що, можливо, матроси вбили кількох карибу або інших великих суходільних звірів і везуть свіжину, але коли загін вигулькнув з-поза останнього високого крижаного гребеня, все ще на віддалі більш ніж півмилі від корабля, сер Джон побачив у свій далекогляд щось жахливе.
На санях лежали не туші карибу, але два людські тіла, прив’язані поверх спорядження та вкладені одне на одного таким нечулим чином, яким могли вкласти тільки мертвих. Сер Джон вже міг розрізнити дві простоволосі голови, що стирчали з різних боків цього стосу, і на голові чоловіка, що лежав згори, було довге біле волосся, якого не було в жодної людини на борту обох кораблів.
З борту нахиленого «Еребуса» матроси вже скинули на кригу канатний трап, щоб допомогти своєму огрядному капітанові спуститися крутим льодяним схилом. Сер Джон на хвилю повернувся до своєї каюти, щоб додати до парадної форми церемоніальну шпагу, потім вийшов на палубу і почав спускатися схилом — важко сапаючи, дозволивши своєму стюардові допомогти йому, — щоб привітати тих, хто наближався до його корабля.
10 ГУДСЕР
69° 37′ 42″ півн. шир., 98° 41′ зах. довг.
Земля короля Вільяма, 24 травня — 3 червня 1847 року
Однією з причиною, яка спонукала доктора Д. С. Гудсера просити дозволу приєднатися до дослідницької експедиції, було бажання довести, що він такий само сильний і нічим не гірший, ніж більшість його товаришів по команді. Але він дуже швидко переконався в тому, що це не так.
Першого дня він наполіг — попри стримані протести лейтенанта Гора й містера ДеВо — щоб у свою чергу тягнути сани, дозволивши таким чином одному з п’яти матросів перепочити і йти поруч.
Гудсер виявився майже повністю непридатним для цього. Упряж зі шкіри й парусини, яку виготовили вітрильний майстер зі скарбником, хитро приєднавши до буксирних мотузок вузлом, який моряки могли зав’язувати чи розв’язувати за секунду і з яким Гудсер так і не зміг дати собі раду, була завеликою для його вузьких плечей і запалих грудей. Навіть стягнута джутом так тісно, як тільки можна, передня підпруга ковзалася на ньому. А він, своєю чергою, ковзався на кризі, раз по раз падав, примушуючи решту матросів збиватися з кроку, зупинятися, задихатися й смикатися. Доктор Гудсер ніколи раніше не носив виданих йому черевиків-льодоступів із вбитими у підошви гвіздками і постійно перечіпався через свої власні ноги.
Йому було незручно дивитися крізь важкі окуляри з дротяної сітки, але коли він підняв їх на лоба, блиск арктичного сонця майже засліпив його впродовж кількох хвилин. Він надяг на себе дуже багато всякої одежі, і зараз кілька з цих вдяганок так просякли потом, що він ловив дрижаки, навіть розпарюючись від надмірних зусиль. Упряж тиснула на нервові сплетіння і перетискала артерії, порушуючи кровообіг в його худих руках і холодних долонях. Він весь час губив свої рукавиці. Він задихався і хрипів так гучно, аж йому ставало від цього соромно. Після години цих абсурдних старань, коли він повсякчас падав, а Боббі Ферр’є, Томмі Гартнелл, Джон Морфін і рядовий Вілл Пілкінгтон (п’ятий матрос із запрягу, Чарльз Бест, зараз ішов збоку) зупинялися, щоб струсити сніг з його парки, і переглядались між собою, але так і не сказали йому, що він не знайшов ритму для роботи в одному запрягу з іншими, — він нарешті погодився, щоб його підмінив Бест, і під час однієї з коротких зупинок вислизнув з упряжі, дозволивши справжнім чоловікам тягнути ці важкі, навантажені понад міру сани, дерев’яні полози яких постійно намагалися примерзнути до криги.
Гудсер геть виснажився. Був лише ранок їхнього першого дня на кризі, а він уже так заморився після години ходьби у запрягу, що залюбки розклав би свій спальний мішок на одній з підстилок з вовчих шкур і заснув би до наступного дня.
А вони ще навіть не дісталися до першої справжньої гряди торосів.
Крижані гори на південний захід від корабля були на вигляд найнижчими десь перші дві милі — здавалося, що сам «Терор» якимось чином перешкоджав їх утворенню зі свого підвітряного боку, немов заступав їм дорогу, відсунувши тороси подалі. Але в пообіддя першого дня вони вперлися у справжні гребені торосів. Ці тороси були вищими за ті, що виросли між двома кораблями під час їхньої зимівлі, наче жахливий тиск крижаних плит посилювався мірою наближення до Землі Короля Вільяма. У випадку з першими трьома гребенями Гор щоразу вів загін на південний захід, щоб знайти западини, проломи у гребенях, де б вони могли пройти без зайвих складнощів. Це додавало милі й години до їхньої мандрівки, але все ж таки було кращим рішенням, ніж якби доводилося розвантажувати сани. Але четвертий гребінь не було як об’їхати.