Кожна затримка більше ніж на кілька хвилин призводила до того, що одному з матросів — зазвичай юнзі Гартнеллу — доводилося діставати одну з багатьох пляшок деревного спирту з купи старанно упакованого і складеного на санях спорядження, розпалювати невеличку спиртову плитку і розтоплювати сніг у казанку — не для того, щоб напитися, бо спрагу вони втамовували з фляжок, які тримали під верхнім одягом, щоб вода не замерзала, але для того, щоб полити окропом дерев’яні полози саней по всій їхній довжині, які намертво примерзали до снігу, вгрузаючи в нього.
А ще сани рухалися по кризі зовсім не так, як санки й лижви, які Гудсер знав зі свого доволі щасливого дитинства. Під час своїх перших прогулянок паковим льодом майже два роки тому він зрозумів, що розігнатися й ковзати по ньому, як він робив удома на замерзлій річці чи озері, не можна — навіть у звичайних черевиках. Якість особливості морського льоду — майже напевно високий вміст солі — збільшували силу тертя, зменшуючи легкість ковзання майже до нуля.
Невелике розчарування для чоловіка, що хотів ковзатись, як хлопчик, але величезне напруження зусиль для команди матросів, що намагаються тягнути, штовхати і волочити по такому льоду сотні фунтів спорядження, купою накладеного на сани, які й самі по собі важать чимало.
Це було все одно, що волочити громіздкий вантаж деревини й усілякого мотлоху вагою не менше тисячі фунтів по нерівній каменистій землі. А гребені торосів нічим не відрізнялися від нагромадження валунів і жорстви заввишки в чотириповерховий будинок, попри порівняну легкість проходу через них.
Перший серйозний гребінь — один з безлічі тих, що розтягнулися впоперек їхнього шляху на південний захід скільки сягав зір — був не менше шістдесяти футів заввишки. Вони відв’язали ретельно закріплені зверху коробки з їжею, ящики з пляшками палива, одяг, спальні мішки і важкий намет, а під кінець вивантажили клумаки і ящики вагою від п’ятдесяти до ста футів, які вони мали витягти по крутому схилу на зазублений гребінь, перш ніж хоча б спробувати волочити нагору сани.
Гудсер швидко зрозумів, що якби гребені торосів здіймалися самі по собі — тобто були просто грядами, що випирають з відносно гладенької поверхні замерзлого моря, — їх подолання не вимагало б таких вбивчих зусиль, яких доводилося насправді докладати. Але замерзле море геть не було гладким, на п’ятдесят чи й сто ярдів довкола кожного такого гребеня поверхня моря перетворювалася на справжній божевільний лабіринт снігових заструг, безладно розкиданих ропаків і гігантських крижаних брил — лабіринт, шлях в якому спочатку треба відшукати й пройти, перш ніж розпочати справжнє сходження.
Сам підйом ніколи не відбувався по прямій, але завжди по звивистій траєкторії, оскільки постійно доводилося шукати опертя для ніг на зрадницькому льоду або виступи для рук на брилі, що могла будь-якої миті обвалитися. Вісім чоловік дерлися вгору по нерівній діагоналі, передаючи один одному важкі клумаки і ящики, вирубуючи кайлами східці в крижаних брилах, стараючись не зірватися вниз і пильнуючи за тим, щоб не звалилося щось згори на них самих. Пакунки, які висковзували з обмерзлих рукавиць і гуркотіли донизу, щоразу викликали у п’ятьох матросів вибух прокльонів, які стихали після строгих окриків Гора чи ДеВо. Все треба було розпакувати і перепакувати по десять разів. Нарешті, самі важкі сани, з доброю половиною прив’язаного до них вантажу, потрібно було тягнути, штовхати, піднімати, підпирати, витягувати з пасток ропаків, розвертати, знову піднімати і волочити до вершини нерівного гребеня гряди. Але і на вершині гребеня чоловіки не могли дозволити собі перепочинку, тому що вже через хвилину розслаблення їхні просяклі потом сорочки й светри починали братися кригою.
Прив’язавши мотузки до вертикальних стійок і розпірок задньої частини саней, кілька матросів ставали попереду, щоб підпирати сани і страхувати спуск — зазвичай це було обов’язком дебелого морського піхотинця Піклінгтона, Морфіна та Ферр’є, — в той час як решта впиралися в лід всіяними гвіздками підошвами своїх черевиків і опускали на мотузках сани під синкопований хор важкого дихання, вигуків, а найбільше — лайки.