Гудсер тремтів, як у пропасниці. Він зовсім не був певен, що до ранку не вріже дуба. Вони прийдуть будити його — і витягнуть зі спального мішка задубілий скоцюрблений труп. Він заповз у спальний мішок так глибоко, як тільки зміг, сховавшись у зледенілому отворі з головою, воліючи вдихати кислий запах власного поту, аніж висовувати ніс на морозне повітря.
На додачу до зрадницького світла і ще підступнішого повзучого холоду, смертельного холоду, думав Гудсер, такого самого, як холод могил і чорної кручі над кам’яними надгробками на острові Бічі, його діймав ще й шум; лікар вважав себе звиклим до скрипу дерев’яної обшивки корабля, різкого тріску металевих деталей, що розскакувалися від переохолодження, а також до незмовкного стогону й вищання криги, яка тримала корабель у своїх лещатах у темряві двох зим, але тут, просто неба, коли ніщо не відділяло його від криги, крім кількох вовняних підстилок та хутряної ковдри, стогони й переміщення льоду під ним викликали у нього справжній жах. Це було на кшталт намагання заснути на череві живої тварюки. Відчуття криги, що рухалася прямо під ним, може й перебільшене, було достатньо реальним, щоб у Гудсера, який скрутився калачиком, запаморочилось у голові.
Десь близько другої ночі — він подивився на свій кишеньковий годинник у світлі, що проникало через отвір мішка, — Гаррі Д. С. Гудсер нарешті почав впадати у якийсь напівпритомний стан, віддалено схожий на сон, коли його знагла розбудили два оглушливі постріли.
Борючись зі своїм заледенілим спальником, як новонароджений, що намагається виборсатися із сорочки, в якій народився, Гудсер спромігся висунути назовні голову. Нічне повітря вдарило в обличчя таким холодом, що його серце аж зайшлося. Небо вже посвітлішало, осяяне сонцем.
— Що? — вигукнув він. — Що сталося?
Помічник капітана ДеВо і три матроси стояли на своїх спальних мішках, стискаючи в руках, на яких були пальчатки, довгі ножі, з якими не розлучалися навіть уві сні.
Лейтенант Гор вискочив з намету, повністю одягнений, з пістолем у голій — голій! — руці.
— Доповідайте, в чому річ! — наказав Гор одному з двох вартових, Чарлі Бесту.
— Це були ведмеді, лейтенанте, — сказав Бест. — Дві величезні тварюки. Вони всю ніч вешталися поблизу — пам’ятаєте, ми бачили їх за півмилі від нас, перш ніж зупинилися й обладнали табір? — але ведмеді підбиралися все ближче й ближче, рухаючись кругами, аж поки нам з Джоном довелося вистрілити в них, щоб вони забралися геть.
Джоном, зрозумів Гудсер, був двадцятисемирічний Джон Морфін, інший вартовий цієї ночі.
— Ви обидва стріляли? — запитав Гор. Лейтенант, здершись на вершечок купи снігу й криги, оглядав довколишню місцевість через мідну оптичну трубу. Гудсера дивувало, що його голі руки досі не примерзли до металу.
— Так точно, сер, — відповідав Морфін. Він перезаряджав свою рушницю, незграбно намацуючи патрони вбраними у вовняні пальчатки руками.
— Ви влучили в них? — спитав ДеВо.
— Так точно, — відповів Бест.
— Та до одного місця таке стріляння, — сказав Морфін. — Всього лише з дробовика і з віддалі більше ніж тридцять кроків. Ці ведмеді мають товсті шкури і ще товщі черепи. Але вони добряче отримали, щоб забратися геть.
— Я їх не бачу, — сказав лейтенант Гор зі свого десятифутового крижаного пагорбу над наметом.
— Ми думаємо, вони вилізли з отих невеликих відкритих ополонок у кризі — сказав Бест. — Більший тікав у той бік, коли Джон вистрілив. Ми гадали, що він його вбив, але коли пройшли в тому напрямку достатньо далеко, не побачили ніякої туші. Він зник.
Санний загін уже помічав такі отвори у кризі, які мали форму неправильного круга, чотири фути завширшки, завеликі для продуховин, зроблених тюленями, і занадто малі й занадто віддалені один від одного для білих ведмедів, завжди затягнуті кількадюймовою кіркою тонкого льоду. Спочатку ці ополонки пробуджували надії на відкриту воду, але зрештою вони траплялися лише зрідка і на такій великій відстані одна від одної, що становили радше небезпеку. Матрос Ферр’є, крокуючи перед саньми під кінець вчорашнього дня, ледь не гулькнув в одну із них — його ліва нога провалилася у воду майже по коліно, і їм усім довелося зупинятися й чекати, щоб тремтячий від холоду моряк зміг змінити черевики, шкарпетки, вовняні підштанки й штани.