Крозьє похмуро розсміявся.
— Таки не старшим. Так було краще для всіх.
Фітцджеймс прибрав бренді у буфет, запер його і повернувся до обіднього столу.
— Френсісе, а скажіть-но, ви справді перевдягалися в чорношкірого ліврейного лакея тієї знатної дами, яку вдавав із себе Гоппнер, коли ви зимували на кризі… якого це було року, двадцять четвертого?
Крозьє знову розсміявся, цього разу веселіше.
— Справді. Я був гардемарином на «Геклі» під командуванням Паррі, коли він у двадцять четвертому разом з Гоппнером, що командував «Фурією», вирушив на північ, намагаючись знайти цей самий чортів Прохід. Паррі планував пройти на двох кораблях через Ланкастер Зунд і вниз протокою Принца Регента — ми тоді ще не знали, аж до плавання Джона і Джеймса Россів у тридцять третьому, що Бутія була півостровом. Паррі думав, що зможе обійти Бутію з півдня і мчати на всіх вітрилах, поки дістанеться до узбережжя, описаного Франкліном під час суходільної експедиції шістьма чи сімома роками раніше. Але Паррі вийшов у рейс занадто пізно — чому ці бісові начальники експедицій завжди затримуються з відплиттям? — і йому пощастило досягти протоки Ланкастер Зунд тільки десятого вересня, із запізненням на місяць. Але вже тринадцятого вересня нас облягла крига, і не було жодного шансу на прохід через Зунд, тож Паррі на нашій «Геклі» і лейтенантові Гоппнеру на «Фурії» довелося тікати на південь, підібгавши хвости. Шторм відніс нас назад у Баффінову затоку, і ми були до біса щасливі, коли знайшли якірну стоянку в чудовій крихітній бухточці неподалік протоки Принца Регента. Ми стовбичили там десять місяців. Геть відморозили своє причандалля.
— Але ви, — сказав Фітцджеймс з легкою посмішкою, — і в ролі маленького чорношкірого хлопчика?
Крозьє кивнув і відсьорбнув трохи бренді.
— І Паррі, й Гоппнер були фанатами костюмованих вечірок під час зимівлі посеред криги. Цей маскарад затіяв Гоппнер, назвавши його Великим венеційським карнавалом, і призначив на перше листопада, коли зі зникненням сонця на довгі місяці занепадає моральний дух. Паррі прийшов на борт «Гекли» у довгому плащі, якого він не скинув, навіть коли зібралися всі запрошені — більшість у костюмах, оскільки ми мали повні скрині костюмів на кожному кораблі, — а коли він нарешті скинув свого плаща, ми побачили Паррі в образі старого моряка — ви ж пам’ятаєте того матроса з дерев’яною ногою, що за копійки витинав на скрипці поблизу Чатема? А втім, ні, ви не можете його пам’ятати, для цього ви надто молодий. Але Паррі — я думаю, старий пройдисвіт завжди більше хотів бути актором, ніж капітаном корабля, — був достоту як той старий, цигикав на скрипці, скакав на фальшивій дерев’яній нозі і знай вигукував: «Добродію, подайте мідяка бідному Джо, який втратив шпангоути, захищаючи свого короля і свою країну!»
Ну, матроси реготали до всирачки. Але Гоппнер, який, як мені здається, любив ці костюмовані забави чи ще більше за Паррі, приперся на бал, одягнений вельможною дамою за останньою паризькою модою — у платті з глибоким декольте, з криноліном, що відстовбурчувався на задниці, і з усім таким іншим. А я тоді безмірно радів життю, був реготуном і сцяв кип’ятком від таких жартів, не кажучи вже про те, що був дурний, як чопок, іншими словами, шмаркач шмаркачем двадцяти з чимось років, тож убрався як чорний лакей Гоппнера — вдягнув справжню ліврею, яку стариган Генрі Паркінс Гоппнер придбав за нагоди в якійсь лондонській крамниці і припер на борт спеціально для мене.
— Потішили матросів? — запитав Фітцджеймс.
— Та вони ледь не луснули від реготу — Паррі зі своєю дерев’яною ногою не мав шансів, після того як старий Генрі з’явився у тому своєму платті зі шовковим шлейфом, який я ніс за ним. Чому б їм не посміятися? Усім цим сажотрусам та дівчатам-галантерейницям, лахмітникам та носатим жидам, каменярам та шотландським горцям, турецьким танцюристам та лондонським торговкам сірниками? Гляньте-но! Це ж молодий Крозьє, гардемарин-перестарок, ще навіть не лейтенант, який збирається колись стати адміралом, забувши про те, що він усього лише чорномазий ірландець.
Фітцджеймс на хвилину замовк. Крозьє чув хропіння й пердіння, що долинали зі скрипучих гамаків у темній носовій частині судна. Десь на палубі якраз над їхніми головами дозорець тупотів ногами, щоб не замерзнути.
Крозьє шкодував, що завершив свою оповідку таким чином — тверезим він ні з ким так не розмовляв, — але він також хотів, щоб Фітцджеймс знову дістав з буфета пляшку бренді. Або віскі.