— Коли «Фурія» і «Гекла» звільнилися від криги? — запитав Фітцджеймс.
— Двадцятого липня наступного року, — відповів Крозьє. — Але ви, мабуть, чули решту історії.
— Я знаю, що ви втратили «Фурію».
— Так точно, — казав Крозьє. — Через п’ять днів після того, як крига розтанула, — ми повзли вздовж берега острова Сомерсет, намагаючись триматися подалі від пакового льоду, намагаючись не потрапляти під брили вапняку, який завжди осипається з круч, — перший же шторм викинув «Фурію» на каменисту косу. Ми до сьомого поту силкувалися стягти її звідти, використовуючи льодові бури, але потім обидва кораблі вмерзли в кригу, і один чортів айсберг, майже такий завбільшки, як це стерво, що вперлося між «Еребусом» і «Терором», виштовхав «Фурію» на припай, вирвав з м’ясом її стерно, розніс на друзки шпангоути, здер мідні листи обшивки корпусу, і команда працювала на чотирьох переносних помпах день і ніч, тільки щоб утримати її на плаву.
— І вам це тривалий час вдавалося, — нагадав Фітцджеймс.
— Два тижні. Ми навіть намагалися завести якірний канат на айсберг, однак довбаний ланцюг луснув. Потім Гоппнер спробував підняти корабель, щоб дістатися до кіля, — те саме хотів вчинити з «Еребусом» сер Джон, — але хуртовина поклала край цим намірам, і обидва кораблі опинилися в небезпеці бути викинутими на підвітряний берег мису. Зрештою, люди просто падали з ніг від утоми, працюючи на помпах, — вони були занадто виснажені, навіть щоб розуміти наші накази, — і двадцять першого серпня Паррі наказав усім перейти на «Геклу» і відвести корабель геть, щоб його не викинуло на мілину, а кілька айсбергів виштовхали бідолашну «Фурію» прямо на берег, які міцно її там затисли, перекривши шлях назад. Не було жодного шансу відтягнути її звідти. Ми бачили, як крига трощить її на шматки. Ми ледве звільнили від льоду «Геклу»: всі матроси працювали на помпах вдень і вночі, а тесля цілодобово стукав молотком, зміцнюючи і латаючи обшивку.
Тож ми так і не дісталися до Проходу, ба навіть не відкрили ніякої нової землі, власне кажучи, ще й втратили корабель, Гоппнер потрапив під трибунал, ще й розглядали питання, чи не віддати під трибунал також і Паррі, бо Гоппнер весь час залишався під його командою.
— Усіх виправдали, — сказав Фітцджеймс. — І навіть висловили подяку, наскільки я пригадую.
— Похвалили, але не підвищили в чині, — додав Крозьє.
— Але ви всі врятувалися.
— Так.
— Я хочу, щоб ця експедиція теж врятувалася, Френсісе, — сказав Фітцджеймс. Його голос був тихий, але дуже рішучий.
Крозьє кивнув.
— Нам слід було вчинити так, як свого часу зробив Паррі: перевести обидва екіпажі на борт «Терору» ще рік тому й обігнути Землю Короля Вільяма, — сказав Фітцджеймс.
Тепер настала черга Крозьє здивовано підняти брови. Його вразило не те, що Фітцджеймс визнав цю земля островом, адже санні загони, які вирушили влітку на рекогносцирування, остаточно це встановили, а згода з тим, що їм слід було вирушити туди ще минулої осені, покинувши корабель сера Джона. Крозьє знав, що для капітана будь-якого флоту немає нічого гіршого, ніж залишити свій корабель, а що вже казати про Королівський флот! І хоча «Еребус» був під загальним командуванням сера Джона Франкліна, справжнім його капітаном завжди залишався командор Джеймс Фітцджеймс.
— Зараз уже занадто пізно, — сумно сказав Крозьє. Оскільки за переборками кают-компанії одразу йшов зовнішній борт, а над головами було три патентовані ілюмінатори Престона, тут було холодно — обоє чоловіків видихали в повітря пару, — але все-таки на шістдесят чи сімдесят градусів тепліше, ніж назовні на кризі, і ноги Крозьє, особливо пальці ніг, почали поступово відігріватися, й виникало відчуття, наче їх штрикають зазубреними шпильками та колють розпеченими голками.
— Так, — погодився Фітцджеймс, — однак вам вистачило розсудливості перевезти на санях спорядження та провізію на Землю Короля Вільяма ще в серпні.
— Це лише крихта того, що нам потрібно переправити туди, якщо доведеться облаштовувати там рятувальний табір, — різко зауважив Крозьє.
Він наказав перевезти з кораблів близько двох тонн одягу, наметів, рятувального спорядження і консервів, закласти їх на північно-західному березі острова на випадок, якщо їм доведеться терміново полишити кораблі взимку, але їхнє транспортування відбувалося вкрай повільно і за надзвичайно небезпечних умов. Упродовж кількох тижнів напружених санних переходів вдалося переправити на берег тільки тонну чи близько того припасів: наметів, запасного одягу, інструментів та консервованої їжі на кілька тижнів. Нічого більше.