— Бунт?
— Майже бунт, словами містера Томпсона, сер.
— Говоріть толком, рядовий Вілкісе.
— Менсон відмовляється носити мішки з вугіллям повз трупарню, сер. І не хоче більше спускатися в трюм. Він каже, що, при всій повазі, відмовляється, капітане. Він не хоче спускатися з кубрика, впав на дупу під головним трапом і відмовляється нести вугілля назад у котельне відділення.
— Що за дурня? — Крозьє відчув, як на нього накочуються перші хвилі добре знайомої темної ірландської люті.
— Це все привиди, капітане, — сказав рядовий Вілкіс, ледь стримуючи клацання зубів.
— Ми всі їх чуємо, коли тягнемо вугілля або йдемо за чимось у трюм. Через це матроси відмовляються спускатися нижче середньої палуби, якщо тільки офіцери не накажуть їм, сер. Там щось є внизу, в темряві. Щось шкребеться і стукає зсередини корабля, капітане. Це не лід. Менсон впевнений, що то його старий товариш Вокер, він… воно… та інші мерці, складені там, у трупарні, видряпуються назовні.
Крозьє стримав бажання переконати рядового фактами. Юний Вілкіс міг не вважати ці факти переконливими.
Першим простим фактом було те, що гучне шкряботіння з трупарні майже гарантовано було спричинене сотнями, якщо не тисячами великих чорних щурів, що бенкетували мороженими товаришами Вілкіса. Норвезькі щури — про що Крозьє знав краще, ніж юний моряк, — нічні тварюки, а це означає, що вони активні цілодобово протягом довгої арктичної зими, і ці створіння мають зуби, які ніколи не припиняють рости. Це, своєю чергою, означає, що бісові шкідники постійно мусять щось гризти. Він бачив, як вони прогризали флотські дубові бочки, бляшанки зі стінками дюймової товщини і навіть свинцеву обшивку. Ці пацюки мають з мороженими рештками матроса Вокера і п’ятьох його бідолашних товаришів — включаючи трьох найкращих офіцерів Крозьє — не більше проблем, ніж чоловік, що жує шматок холодної солонини.
Але Крозьє не думав, що Менсон та інші чули тільки щурів.
Пацюки, як Крозьє знав із сумного досвіду тринадцяти зим посеред криги, воліють жерти будь-чиїх друзів тихо й швидко, хіба що ці ненажери часто верещать, коли божеволіють від крові й кидаються одне на одного.
Тож щось інше дряпалося й стукало в трюмі під палубою.
Крозьє вирішив не пояснювати рядовому Вілкісу також другого простого факту: в той час як узимку найнижча палуба була холодною, але цілком безпечною, перебуваючи нижче ватерлінії, чи то пак нижче лінії замерзлої криги, тиск цієї криги виштовхнув корму «Терору» більш ніж на дванадцять футів вище, ніж вона мала б бути.
Корпус там також затиснутий, але тільки кількома сотнями тонн нагромаджених льодових торосів, на які матроси нагребли кучугури снігу ледь не до фальшборту, щоб таким чином забезпечити кращу теплоізоляцію взимку.
Щось, підозрював Френсіс Крозьє, підкопується через ці тонни снігу й пробивається через тверді як криця уламки криги, щоб дістатися до корпусу корабля. Це щось якимось чином відчуло, які саме внутрішні відсіки вздовж борту, як, наприклад, відсіки з водяними цистернами, оббиті залізом, і знайшло одну з комор без подвійного дна — трупарню, яка вела прямо всередину корабля. І зараз воно стукає і дряпається, щоб пролізти всередину.
Крозьє знав тільки одну істоту на землі з такою велетенською силою, смертельною впертістю і зловісною кмітливістю. Потвора з торосів намагалася дістатися до них знизу.
Не промовивши більше ні слова рядовому Вілкісу, капітан Крозьє поквапився вниз з’ясувати, що до чого.
2 ФРАНКЛІН
51° 29′ півн. шир., 0° 0′ зах. довг.
Лондон, травень 1845 року
Він був — і назавжди залишиться — чоловіком, що з’їв свої черевики. За чотири дні до відплиття капітан сер Джон Франклін підхопив грип, і він був певен, що не від простих матросів та портових вантажників у доках Лондона, і ні від кого зі своїх ста тридцяти чотирьох членів команди та офіцерів — вони були здорові, як коні-ваговози, — але від якогось хворобливого підлабузника зі світського кола леді Джейн.
Чоловік, що зжер свої черевики.
У дружин героїчних дослідників Арктики була традиція власноруч шити прапор, який належало встановити в якійсь найпівнічнішій точці маршруту, в цьому випадку — підняти на щоглі після того, як експедиція пройде Північно-Західним проходом, і дружина Франкліна, Джейн, саме дошивала шовкового Юніона Джека, коли він повернувся додому. Сер Джон увійшов у вітальню і звалився на набиту волосінням канапу поруч з леді. Пізніше він не міг пригадати, хто саме роззув його, але хтось мав це зробити — чи Джейн, чи хтось зі слуг, — бо невдовзі він уже лежав на спині напівпритомний, його голова розколювалася від болю, живіт скрутило так, як ніколи не крутило навіть у бурхливому морі, а все тіло горіло в пропасниці. Леді Джейн переповідала йому свій важкий день, не замовкаючи ні на мить. Сер Джон намагався слухати, але гарячка відносила його все далі на перепадистих хвилях недуги.