Атака — Гудсер міг думати про весь цей жах як про атаку давніх богів, які мстяться їм за вторгнення в царство Борея, — тривала майже цілу годину, аж поки прогримів останній грім, а спалахи блискавок стали уривчастими і перемістилися кудись до південного заходу.
Гор був першим, хто виліз з намету, але навіть лейтенант, якого Гудсер знав як людину безстрашну, не ризикував підвестися на повний зріст ще хвилину чи й більше по тому, як блискавки припинили свій обстріл. Інші виповзали назовні навколішки і так залишалися, роззираючись довкола, завмерши ніби в заціпенінні або в молитві. Небо на сході було розкреслене ґраткою електричних розрядів, що проскакували між хмарами чи били з хмар на землю, грім усе ще перекочувався через плаский острів з доволі сильним гуркотом, щоб вони шкірою відчували звукові хвилі й затискали вуха долонями, але град припинився. Розтрощені білі кульки вкрили все навколо, скільки сягав зір, двофутовим шаром.
За хвилину Гор звівся на ноги і почав роззиратися довкола. Слідом повільно попідводилися інші, скоцюрблені, незграбні, потираючи кінцівки — в страшних ґулях та синцях, наскільки міг судити Гудсер виходячи з власних відчуттів після цього їхнього колективного зґвалтування небесами. Сутінки були настільки густими через темні хмари на півдні, що здавалося, ніби настала справжня ніч.
— Ви лише погляньте! — вигукнув Чарльз Бест.
Гудсер та всі інші скупчилися біля саней. Бляшанки з їжею та амуніція перед їхньою перерваною вечерею були складені купою біля імпровізованої кухні, і блискавка якимось чином примудрилася вдарити в низьку піраміду бляшанок, не зачепивши власне саней. Вся консервована провізія Ґолднера розлетілася навколо, наче в пірамідку влучило гарматне ядро — ідеальне попадання в космічному кегельбані. Шматки обвугленого металу і все ще димучих, але так само неїстівних овочів і протухлого м’яса розкидало в радіусі двадцяти ярдів. Біля лівої ноги лікаря валявся чорний від кіптяви покручений казанок з ледь помітним написом на боці. Він входив до їхнього похідного спорядження і стояв на одному з їхніх спиртових примусів, коли вони кинулися в укриття. Металева каністра поруч, в якій раніше бовталася пінта легкозаймистого ефірного палива, вибухнула, розметавши вусібіч шрапнель, яка тільки завдяки щасливому випадку пролетіла над їхніми головами, поки вони борсалися під наметом. Якби блискавка вдарила в дерев’яний ящик з рештою паливних каністр, який стояв поруч з двома рушницями і патронами до них за кілька футів від саней, вони б усі загинули під час вибуху.
Гудсерові хотілося розреготатися, але він стримався, побоюючись одночасно ще й розплакатися. Всі матроси якусь хвилину мовчали.
Аж раптом Джон Морфін, який видерся на невисокий гребінь подзьобаної градом криги над їхнім табором, закричав:
— Лейтенанте, ви повинні це побачити!
Вони піднялися нагору, щоб і собі побачити, на що він там витріщається.
З тильного боку цього невисокого тороса, з’явившись з крижаних нетрів на південь від них і зникаючи в напрямку моря на північний захід від них, тягнулася вервечка абсолютно неймовірних слідів. Неймовірних, тому що вони були більшими за будь-які сліди будь-якої тварини з тих, що нині населяють землю. За п’ять днів подорожі моряки набачилися відбитків на снігу лап білих ведмедів, і деякі з них були просто величезні — близько дванадцяти дюймів завдовжки, — але ці невиразні сліди були чи не в півтора рази більші за ведмежі. Деякі здавалися довжиною з людську руку. І вони були свіжими — в цьому не було жодного сумніву, — тому що прим’ятини залишилися не в старому снігу, а вирізнялися на шарі свіжих градин.
Хай би що пройшло через їхній табір, воно зробило це під час самісінького розгулу стихії, як і доповідав Морфін.
— Що це? — сказав лейтенант Гор. — Цього не може бути. Містере ДеВо, будьте ласкаві сходити до саней і принести одну з рушниць і патрони.
— Єсть, сер.
Але навіть не чекаючи на повернення помічника з рушницею, Морфін, рядовий морської піхоти Піклінгтон, Бест, Ферр’є та Гудсер вирушили за Гором, коли лейтенант пішов по цьому неможливому сліду на північний захід.
— Вони занадто великі, сер, — сказав морський піхотинець. Гудсер знав, що його включили до складу загону, бо він був одним з небагатьох на борту обох кораблів, хто бодай колись полював на звірину, більшу за куріпку.
— Я знаю це, рядовий, — відповів Гор.
Він узяв рушницю з рук другого помічника ДеВо і холоднокровно зарядив її патроном. Грузнучи в купах граду, семеро моряків крокували в напрямку темних хмар поза фортечним муром айсбергів, що тягся вздовж берегової лінії.