— Може, це не відбитки лап, а щось інше… скажімо, арктичний заєць або якийсь інший звір стрибав по цьому крижаному місиві, залишаючи прим’ятини всім тілом, — сказав ДеВо.
— Так, — сказав Гор неуважно. — Мабуть, так і є, Чарльзе.
Але це були відбитки саме лап. І доктор Гаррі Д. С. Гудсер знав це. Як і кожна людина, що йшла поруч з ним. Гудсер, який ніколи не вполював нічого, більшого за кролика чи куріпку, міг впевнено заявити, що це не були прим’ятини від тіла якоїсь маленької тваринки, що вистрибувала праворуч і ліворуч, але сліди якоїсь істоти, що йшла спочатку на чотирьох ногах, а потім — якщо вірити слідам — майже сотню ярдів на двох. Тут вони скидалися на сліди людини, якщо б людина мала стопи завдовжки з докторову руку і крокувала з розмахом майже п’ять футів, не залишаючи при цьому відбитків пальців ніг, а лише борозни від пазурів.
Вони дійшли до продутого всіма вітрами клаптя каменистого берега, де Гудсер упав навколішки багато годин тому. Оскільки градини тут розбивалися на крижаний порох, вони ступали по майже голому камінню, на якому сліди уривалися.
— Нам слід розійтися в різні боки, — сказав Гор, все так само недбало тримаючи рушницю, наче прогулюючись своїми фамільними угіддями в Ессексі. Він пальцем вказав кожному моряку, який край відкритої ділянки той має оглянути. Скелястий простір був не більший за майданчик для крикету.
І слідів, що вели б з каміння далі, видно не було. Матроси кілька хвилин тинялися туди-сюди, уважно дивлячись під ноги, щоб не ступати на незайманий сніг, а потім зупинилися, розгублено перезираючись один з одним. Вони стояли в центрі майже довершеного кола. І жодні сліди не вели з цього скелястого місця за його межі.
— Лейтенанте… — почав було Бест.
— Зачекайте хвилинку, — сказав Гор різко, але не вороже. — Дайте подумати.
Зараз він був єдиним, хто рухався, крокуючи повз матросів і вдивляючись у сніг, кригу і град довкола них, наче це була якась гра школярів на подвір’ї. Тепер, коли буря покотилася далі на схід, трохи розвиднілося — наближалася друга ранку, і було добре видно, що сніг та шар граду по той бік каміння залишався неторканим.
— Лейтенанте, — наполягав Бест. — Але Том Гартнелл…
— То що там з ним? — неуважливо запитав Гор. Він саме починав утретє обходити кам’янисту ділянку.
— Його тут немає. Я тільки щойно це зауважив — його не було з нами відтоді, як ми вибралися з намету.
Гудсер різко підвів голову і озирнувся водночас з усіма іншими. За триста ярдів позаду них невисокий крижаний гребінь затуляв їхній розвалений намет і сани. Жодного руху на всьому біло-сірому обширі.
Усі разом вони кинулися бігти.
Гартнелл був живий, але непритомний і все ще лежав під брезентом намету. На його скроні була величезна ґуля — тонкий брезент прорвався в тому місці, де його прошила градина величиною з кулак, — і з лівого вуха сочилася кров, але Гудсер швидко намацав слабкий пульс. Вони витягли зомлілого матроса з-під заваленого намету, знайшли два спальні мішки і вимостили йому якомога тепліше й зручніше місце. Темні хмари знову заволокли небо над їхніми головами.
— Наскільки це серйозно? — запитав лейтенант Гор.
Гудсер похитав головою.
— Важко сказати, поки він не отямиться… якщо отямиться. Просто дивовижно, що більше ніхто серйозно не постраждав. Це був жахливий каменепад.
Гор кивнув.
— Я не хочу втратити ще й Томмі після того, як минулого року помер його брат Джон. Для його родини це буде страшенною вразою.
Гудсер згадав приготування Джона Гартнелла до поховання в найкращій фланелевій сорочці його брата. Він подумав про цю сорочку, що покоїться під мерзлим ґрунтом і занесеною снігом галькою за сотні миль на північ, про холодний вітер, який завиває під тією чорною кручею між дерев’яними надгробками, — і здригнувся.
— Ми всі дуже перемерзли, — сказав Гор. — Нам треба трохи поспати. Рядовий Піклінгтон, знайдіть наметові стійки і допоможіть Бесту та Ферр’є знову встановити намет.
— Так точно, сер.
Поки два матроси шукали опори для намету, Морфін підняв брезент. Їхній намет був продірявлений градинами, наче решето, і нагадував бойовий прапор.
— Боже праведний, — сказав ДеВо.
— Усі спальні мішки намокли, — доповів Морфін. — Намет усередині теж промок.
Гор зітхнув.
Піклінгтон та Бест повернулися з двома обвугленими, погнутими уламками жердин з дерева та заліза.
— Стійки розбиті, лейтенанте, — доповів рядовий морської піхоти. — Схоже на те, що їхні металеві трубки притягували блискавку, сер. Найбільше постраждала центральна опора.