— А скажіть-но, чому лейтенант Гор розділив загін, — наказав сер Джон.
Здавалося, що питання на мить знітило Беста, але потім він знайшовся з відповіддю.
— О, він казав нам, що виконує ваш наказ, сер. Після того, як у таборі біля каїрна блискавка знищила запаси їжі, а град продірявив намет, більшості загону треба було повернутися до табору на морській кризі. Ми з лейтенантом Гором пішли далі, щоб закласти другий контейнер з рапортом десь південніше на узбережжі й подивитися, чи нема там відкритої води. Але там нічого не було, сер. Я маю на увазі, розводдя. Жодного натяку. Ні хрі… я хотів сказати, жодного відблиску на темному небі, який свідчив би про відкриту воду.
— Як далеко ви просунулися на південь, Бесте? — запитав Фітцджеймс.
— Лейтенант Гор вирахував, що ми пройшли близько чотирьох миль на південь по тому снігу й вкритому льодом камінні, коли досягли великої затоки, сер… швидше — бухти, такої самої, як та, що поблизу Бічі, де ми зимували минулого року. Але, джентльмени, ви повинні розуміти, що означає пройти чотири милі в тумані, та ще й проти вітру, ще й з кригою. Очевидячки, ми пройшли принаймні десять миль, щоб подолати ті чотири. Затока була скута кригою. Такою ж твердою, як паковий лід тут, довкола наших кораблів. Там не було навіть смужки відкритої води між берегом та кригою, які зазвичай утворюються в кожній бухті влітку в цих широтах. Ми перетнули гирло бухти, джентльмени, а потім пройшли ще десь чверть милі по мису, і там з лейтенантом Гором збудували тур — не такий високий і красивий, як гурій капітана Росса, я певен, але міцний і достатньо високий, щоб його можна було здалеку помітити. Місцевість там настільки пласка, що людина на ній завжди вивищується. Тож ми наскладали купу каміння в людський зріст і заховали в ній друге послання, таке саме, як і перше, зі слів лейтенанта, в тому мідному циліндрі.
— Після цього ви одразу повернулися назад? — запитав капітан Крозьє.
— Ні, сер, — відповів Бест. — Правду кажучи, я страшенно втомився. І лейтенант Гор так само. Весь той день ми йшли з великим напруженням сил, навіть заструги там були такі, що ми ледь крізь них пробивалися, а ще висів туман, тож ми тільки час від часу, коли він розсіювався, могли бачити берег, вздовж якого йшли, і хоча ми звели гурій і залишили в ньому послання вже далеко пополудні, ми з лейтенантом Гором пройшли узбережжям ще шість чи сім миль на південь. Іноді ми бачили, куди йдемо, але більшість часу брели навмання. Проте ми весь час чули.
— Що саме ви чули, матросе? — поцікавився Франклін.
— Нас щось переслідувало, сер Джон. Щось велике. Воно гучно дихало. Іноді немов погавкувало… ну, ви, мабуть, знаєте, джентльмени, що білі ведмеді часом видають такі звуки, наче кашляють?
— Ви вирішили, що це ведмідь? — запитав Фітцджеймс. — Ви щойно сказали, що були найвищими помітними на тій місцевості об’єктами. Звісно ж, якщо вас переслідував ведмідь, ви могли б його побачити, коли туман розсіювався.
— Так, сер, — пробурмотів Бест, насупившись так сильно, що здалося, ось-ось розплачеться. — Тобто, ні, сер. Але ми не могли також і стверджувати, що це не ведмідь. Принаймні, було дуже схоже на нього. За звичайних умов ми могли б його побачити і мали побачити. Але не побачили і не змогли. Час від часу ми чули той кашель прямо позаду нас — за п’ятнадцять футів у тумані, — і я цілився з рушниці, а лейтенант Гор вставляв запал у свій пістоль, і ми чекали, затамувавши дихання, але коли туман розходився, було видно на добру сотню футів, однак позаду нікого не було.
— Може, це був якийсь акустичний феномен, — припустив сер Джон.
— Так точно, сер, — погодився Бест, який, судячи з його тону, не зрозумів зауваження сера Джона.
— Такі звуки могла видавати прибережна крига, — сказав сер Джон. — А можливо, це шумів вітер.
— О, так точно, сер, так точно, сер Джон, — кивнув головою Бест. — Тільки вітру тоді не було. Але крига… може, саме вона і видавала ці звуки, мілорде. Таке завжди може бути. — Його тон, утім, свідчив про те, що цього нізащо не могло бути.
Роздратовано смикнувшись, сер Джон промовив:
— Надворі ви сказали, що лейтенант Гор помер… був убитий… вже після того, як ви приєдналися до інших шести людей на кризі. Будь ласка, продовжіть вашу розповідь з цього місця.
— Єсть, сер. Було, мабуть, близько опівночі, коли ми дісталися найпівденнішої точки нашого маршруту, пройшовши так далеко, як тільки змогли. Сонце сідало за обрій попереду нас, але небо було оповите тим золотистим серпанком… ну, ви знаєте, як воно опівночі тут буває, сер Джон. Туман на той час достатньо розсіявся, тож коли ми здерлися на невеликий скелястий пагорок… насправді це був не пагорок, а намивна коса, яка піднімалася футів на п’ятнадцять над тамтешнім пласким берегом, всіяним мерзлою рінню… ми побачили узбережжя, що вигиналося далі на південь до розмитого небокраю, де виднілися скупчення айсбергів, прибитих до берега. Води не було. Далі на південь все скувала крига. Тож ми розвернулися й пішли назад. У нас не було ні намету, ні спальних мішків, тільки замерзла свинина, щоб пожувати. Я зламав об неї здоровий зуб. Ми обоє були дуже спраглі, сер Джон. У нас не було спиртівки, щоб розтопити сніг або лід, а ми вирушили в дорогу тільки з краплею води в пляшці, яку лейтенант Гор тримав за пазухою, щоб не замерзла.