Тож ми йшли вночі — годину або дві в тих наче сутінках, які тут вважаються ніччю, джентльмени, а потім ще кілька годин, — і я не раз відчував, що засинаю на ходу, і ходив би колами до знемоги, якби не лейтенант Гор, який хапав мене за руку, приводив до тями і тягнув далі за собою в правильному напрямку. Ми пройшли повз збудований нами гурій, потім перетнули затоку і десь близько шостої склянки, коли сонце знову стояло високо в небі, ми досягли місцини, де розбивали табір минулої ночі біля першого гурія, тобто біля тура сера Джеймса Росса, — насправді це було не минулої, а позаминулої ночі, під час першої грози з блискавками, — і ми попленталися далі, по сліду від саней, до нагромадження айсбергів під берегом і далі на морський лід.
— Ви сказали «під час першої грози з блискавками», — перебив матроса Крозьє. — Що, були ще грози? У нас, поки ви ходили, теж пройшло декілька, але найгірші, мені здається, бушували на півдні.
— О так, сер, — відповів Бест. — Кожні кілька годин, навіть попри такий густий туман, знову починав гриміти грім, і тоді волосся у нас ставало дибки, немов намагаючись відірвати наші голови, а все металеве — пряжки ременів, рушниця, пістоль лейтенанта Гора — починало світитися синім, і ми шукали місце, щоб розпластатися на ріні, і лежали там, втискаючись у каміння, поки навколо нас усе вибухало, немов це була гарматна канонада під час Трафальгарської битви, джентльмени.
— Ви брали участь у Трафальгарській битві, матросе Бест? — холодно запитав сер Джон.
Бест розгублено моргнув.
— Ні, сер. Звичайно ні, сер. Мені тільки двадцять п’ять років, мілорде.
— А я брав участь у Трафальгарській битві, матросе Бест, — сказав сер Джон суворо. — Був офіцером, командував сигнальниками на кораблі Її Величності «Беллерофон», де тридцять три із сорока офіцерів загинули тільки під час цього бою. Будь ласка, надалі утримайтеся від метафор і порівнянь, що виходять за межі вашого досвіду.
— Є… Єсть, сер, — затнувся Бест, хилитаючись уже не тільки від виснаження й горя, але й від страху, що так нетактовно висловився. — Перепрошую, сер Джон. Я не хотів… тобто я не мав на увазі… не повинен був…
— Продовжуйте свою розповідь, матросе, — сказав сер Джон. — Розкажіть нам про останні години лейтенанта Гора.
— Єсть, сер. Отже… Я не зміг би перебратися через ланцюг айсбергів без допомоги лейтенанта Гора — благослови його, Боже, — але зрештою ми таки здолали цю перешкоду і вийшли на власне лід, а там уже залишалися миля або дві до табору, де містер ДеВо та інші чекали на нас, але потім ми заблукали.
— Як ви могли заблукати, — запитав командор Фітцджеймс, — якщо йшли по сліду саней?
— Не знаю, сер, — сказав Бест, голос якого геть стих від виснаження й суму. — Був туман. Дуже щільний туман. Переважно ми могли бачити лише на десять футів у будь-якому напрямку. Сонячне світло робило все блискучим і пласким. Мені здається, ми перелізали через той самий торос три чи чотири рази, і щоразу все більше збивалися з напрямку. А на морській кризі були великі ділянки, де сніг зовсім здуло, тож полоззя саней не залишили там жодних слідів. Але насправді, джентльмени, я думаю, що ми обидва, лейтенант Гор і я, спали на ходу і просто не помітили, як втратили сліди.
— Добре, — сказав сер Джон. — продовжуйте.
— Отже, потім ми почули постріли… — почав було Бест.
— Постріли? — перепитав командор Фітцджеймс.
— Так, сер. І з мушкета, і з рушниці, які в них були. У тумані, коли звук відлунює від усіх айсбергів та крижаних гребенів навколо, здавалося, наче стріляють одночасно зусібіч, але постріли гриміли зовсім близько. Ми почали волати в туман і доволі швидко почули відгук містера ДеВо, а за тридцять хвилин — рухатися в тумані було доволі складно — ми натрапили на табір. Хлопці підлатали намет за ті тридцять шість чи скільки там годин, коли ми були відсутні, — більш-менш підлатали — і встановили його поруч із саньми.