— Це були постріли, щоб вказати вам напрямок, куди слід рухатися? — запитав Крозьє.
— Ні, сер, — відповів Бест. — Вони стріляли у ведмедів. І в старого ескімоса.
— Поясніть, — наказав сер Джон.
Чарльз Бест облизав обвітрені потріскані губи.
— Містер ДеВо може пояснити краще за мене, джентльмени, але якщо сказати коротко, то вони повернулися до морського табору на день раніше і побачили, що усі бляшанки з консервами потрощено, зім’ято, зіпсовано й розкидано — вони вважали, що ведмедями, — тож містер ДеВо і доктор Гудсер вирішили підстрелити кількох білих ведмедів, що продовжували тинятися й винюхувати щось довкола табору. Вони підстрелили ведмедицю з двома ведмежатами саме перед нашим приходом і взялися білувати їхні туші. Але раптом неподалік вони почули якісь звуки — таке саме покашлювання й гучне дихання в тумані, яке я вже описував, джентльмени, — а потім, я припускаю, ті два ескімоси — стариган і та жінка — вийшли з-поза тороса в тумані, обоє в білому хутрі, і рядовий Пілкінгтон вистрілив зі свого мушкета, а Боббі Ферр’є пальнув з рушниці. Ферр’є не влучив, але Пілкінгтон увігнав кулю в груди старого.
Коли ми з лейтенантом дісталися туди, вони вже притягли пораненого ескімоса, ту жінку і шматки ведмежого м’яса назад у табір, залишивши на кризі криваві патьоки, джентльмени, що нам і вказали шлях, яким ми йшли останню сотню ярдів чи близького того, а доктор Гудсер намагався врятувати життя старого ескімоса.
— Навіщо? — здивувася сер Джон.
На це запитання Бест не мав відповіді. Інші теж мовчали.
— Ну гаразд, — нарешті сказав сер Джон. — Який час минув після вашого возз’єднаня з другим помічником ДеВо та іншими у морському таборі до того, як на лейтенанта Гора напали?
— Не більше тридцяти хвилин, сер Джон. Може, й менше.
— Але що спровокувало напад?
— Спровокувало? — повторив Бест. Його погляд поплив. — Ви маєте на увазі їхню стрільбу по білих ведмедях?
— Я маю на увазі, за яких саме обставин відбувся напад, матросе Бест? — сказав сер Джон.
Бест потер чоло. Він розтулив рота і надовго замовчав, перш ніж заговорити.
— Та нічого не спровокувало. Я розмовляв з Томмі Гарнеллом — він був у наметі з повністю забинтованою головою, але притомний, хоча й не міг пригадати нічого, що трапилося з моменту початку першої грози; містер ДеВо наглядав за тим, як Морфін та Ферр’є розпалюють дві спиртові плитки, щоб підсмажити трохи тієї ведмежатини, а доктор Гудсер зняв зі старого ескімоса парку і обстежував жахливу рану в грудях старого. Жінка стояла поруч і спостерігала за діями доктора, але в той момент я її не бачив, бо туман ставав густішим, а рядовий Пілкінгтон стояв на сторожі з мушкетом, коли лейтенант Гор раптом вигукнув: «Усі замовкли! Тихо!» — і ми всі замовкли й облишили все, хай би що ми перед тим робили й говорили. Єдиним звуком було шипіння двох спиртових плиток і булькання у великих каструлях води, розтопленої зі снігу, — ми збиралися приготувати щось на кшталт тушкованої ведмежатини, як мені здається, — а потім лейтенант Гор витягнув свій пістоль, і вставив запал, і відвів гачок, і відійшов на кілька кроків від намету, і…
Бест замовк. Його очі посоловіли, рот так і залишився розтуленим, на підборідді зблиснула слина. Вочевидь, він бачив перед собою не каюту сера Джона, а щось геть інше.
— Продовжуйте, — наказав сер Джон.
Бест заворушив губами, але не вимовив жодного звуку.
— Далі, матросе, — промовив капітан Крозьє люб’язнішим голосом.
Бест повернув голову до Крозьє, але його очі все ще дивилися на щось зовсім нетутешнє.
— Потім… — почав Бест. — Потім… крига просто стала дибки, капітане. Вона саме стала дибки і оточила лейтенанта Гора.
— Про що ви кажете, матросе? — роздратовано запитав сер Джон після ще однієї тривалої мовчанки. — Крига не може просто взяти і стати дибки. Що ви бачили?
Бест навіть не обернувся на голос сера Джона.
— Крига насправді стала дибки. Це скидалося на те, як зненацька тороситься стиковий гребінь на межі двох крижин. Тільки це був не гребінь… не крижини… воно просто піднялося й набуло… обрисів. Білий примарний силует. Пам’ятаю, що в нього були… пазурі. Лап я не бачив, принаймні спочатку, але пазурі бачив. Величезні. І зуби. Я пам’ятаю зуби.
— Ведмідь, — сказав сер Джон. — Арктичний білий ведмідь.
Бест тільки похитав головою.
— Дуже високий. Ця почвара, здавалося, виросла просто з-під лейтенанта Гора… довкруж лейтенанта Гора. Вона була… страшенно висока. Більш ніж удвічі вища за лейтенанта Гора, а ви ж знаєте, яким високим він був. Вона була принаймні дванадцяти футів заввишки, може й більше, і величезна. Неймовірно величезна. А потім лейтенант Гор неначе зник, коли ця штука… оточила його… і ми бачили тільки лейтенантову голову й плечі, та ще черевики, потім його пістоль вистрілив — він не цілився, думаю, куля ввійшла у кригу, — і ми одразу всі закричали, Морфін схопив рушницю, а рядовий Пілкінгтон кинувся бігти, на ходу цілячись з мушкета, але він побоявся стріляти, бо те чудовисько і лейтенант злилися в одне ціле, а потім… потім ми почули хрускіт і тріск.