— Ведмідь зубами шматував лейтенанта? — запитав командор Фітцджеймс.
Бест кліпнув і подивився на почервонілого командора.
— Шматував? Ні, сер. Ця істота не кусалася. Я навіть не міг розгледіти її голови… далебі не міг. Тільки дві чорні плями, що плавали на висоті дванадцяти-тринадцяти футів у повітрі… чорні, але з червоним зблиском, як очі вовка, що кидається на вас, в яких відбивається сонце. Хрускотіли і тріщали ребра, руки й ноги лейтенанта Гора.
— Лейтенант Гор кричав? — запитав сер Джон.
— Ні, сер. Він мовчав.
— Морфін та Пілкінгтон стріляли зі своєї зброї? — запитав Крозьє.
— Ні, сер.
— Чому ні?
Бест якось дивно посміхнувся.
— Чому? Бо не було у що стріляти, капітане. Секунду тому ця почвара була там, виросла над лейтенантом Гором і розчавила його, як ви або я могли б розчавити пацюка у своїй долоні, а вже наступної миті вона зникла.
— Що значить зникла? — запитав сер Джон. — Невже Морфін і рядовий морської піхоти не могли відкрити по ній вогонь, поки вона відступала в туман?
— Відступала? — повторив Бест, і його недоречна й моторошна посмішка стала ще ширшою. — Та примара нікуди не відходила. Вона просто повернулася назад у кригу — як зникає тінь, коли сонце ховається за хмарами, — і поки ми добігли до лейтенанта Гора, він був уже мертвий. Рот широко відкритий. Але лейтенант навіть крикнути не встиг. Потім туман розсіявся. У кризі не було ніяких ополонок. Ніяких тріщин. Навіть маленьких продуховин, як ті, що їх роблять ґренландські тюлені. Тільки лейтенант Гор лежав там з переламаними кістками — груднина вдавлена всередину, обидві руки зламані, з його вух, очей та рота йшла кров. Доктор Гудсер розштовхав нас, але нічим не міг зарадити. Гор був мертвий і вже такий холодний, як крига під ним.
Бестові потріскані губи затремтіли, але все ще розтягувались у божевільному дратівному вищирі, що геть не скидався на посмішку, в той час як очі стали зовсім безтямними.
— Чи… — почав було сер Джон, але замовк, коли Чарльз Бест знепритомнів і повалився на палубу.
14 ГУДСЕР
70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.
Червень 1847 року
З приватного щоденника Доктора Гаррі Д. С. Гудсера:
4 червня 1847 року
Коли ми зі Стенлі роздягнули пораненого ескімоса догола, я згадав, що він носить амулет, зроблений з плаского гладенького каменя, меншого за мій кулак, у формі білого ведмедя — цей оберіг не здавався вирізьбленим, але його природна форма досконало передавала довгу шию, маленьку голову і сильні ноги звіра, що поривається вперед. Я бачив цей амулет, ще коли оглядав рану чоловіка на кризі, але тоді не звернув на нього уваги. Куля з мушкета рядового Пілкінгтона увійшла в грудну клітку аборигена на дюйм нижче від оберега, пробила м’язову тканину між третім та четвертим ребрами, трохи змінила траєкторію руху, черкнувши верхнє з двох ребер, пройшла через ліву легеню і застрягла в хребті, розірвавши там численні нерви.
Я ніяк не міг його порятувати — зрозумів ще з попереднього огляду, що будь-яка спроба видалити мушкетну кулю призведе до наглої смерті, а зупинити внутрішню кровотечу з пошкодженої легені неможливо, — але я зробив усе можливе, наказавши перенести ескімоса до тієї частини лазарету, яку ми з лікарем Стенлі використовували як операційну. Вчора після мого повернення на корабель ми зі Стенлі півгодини зондували рану спереду і ззаду, працюючи найжорстокішими інструментами, і енергійно різали, аж поки встановили розташування кулі в хребті, що повністю підтвердило наш прогноз неминучої смерті.
Але незвично високий, міцно збитий сивоволосий дикун не волів погоджуватися з нашим прогнозом. Він продовжував жити. Він продовжував силувано дихати пошкодженими кривавими легенями, повсякчас кашляючи кров’ю, він продовжував витріщатися на нас своїми неприродно світлими — як для ескімоса — очима, пильнуючи за кожним нашим рухом.