— Стережися! — вигукнув Стенлі.
На мить я розгубився, не розуміючи цього лікаревого попередження — старий був мертвий і нерухомий, я не міг знайти пульсу, дослухався до його дихання, схилившись над ним, — але потім я озирнувся й побачив ескімоску.
Вона схопила один зі скривавлених скальпелів з нашого робочого столика і підступала до нас, піднявши зброю. Я одразу збагнув, що вона не звертає на мене жодної уваги, — її нерухомий погляд був прикутий до мертвого обличчя і грудей чоловіка, який міг бути її чоловіком, батьком чи братом. За ці кілька секунд перед внутрішнім зором у мене, який нічого не знав про звичаї її язичницького племені, промайнули тисячі найрізноманітніших сцен: дівчина вирізає серце чоловіка, мабуть, щоб пожерти його в якомусь жахливому ритуалі, або виколупує очі мертвого чоловіка, або відтинає один з його пальців, або, можливо, додає нові надрізи до павутини старих шрамів, які покривали його тіло, як моряцькі татуювання.
Однак нічого з цього вона не зробила. Перш ніж Стенлі встиг схопити її за руку і поки я, не вигадавши нічого ліпшого, окрім як нахилитись над столом у спробі заслонити мертвого чоловіка своїм тілом, ескімоська дівчина з хірургічною спритністю змахнула скальпелем — очевидно, більшу частину свого життя вона користувалася гостролезими ножами — і перетяла сировий шнурок, на якому висів амулет старого.
Схопивши плаский білий, забризканий кров’ю камінь у формі ведмедя разом з розрізаним шнурком, вона сховала його у себе під паркою і поклала скальпель назад на столик.
Ми зі Стенлі перезирнулися. Потім головний лікар «Еребуса» пішов розбудити юнгу, який служив у лазареті помічником, і послав його доповісти вахтовим офіцерам і потім капітану, що старий ескімос помер.
4 червня (продовження)
Ми поховали ескімоса десь близько о пів на другу ночі — вибило саме третю склянку, — заштовхнувши його зашите в парусину тіло у вузьку пожежну ополонку всього за двадцять ярдів від корабля. Ця пожежна ополонка, що давала доступ до відкритої води в п’ятнадцяти футах під кригою, залишилась єдиною, яку вдавалося підтримувати у незамерзлому стані цього холодного літа, — як я вже казав, моряки нічого не бояться так сильно, як пожежі, — і сер Джон наказав опустити тіло туди. В той самий час, як ми зі Стенлі мучилися, щоб за допомогою шлюпкових багрів пропхнути тіло вниз вузькою дірою у кризі, ми чули звуки ударів кайла і лайку за кілька сотень ярдів на схід від нас, де команда з двадцяти матросів працювала всю ніч, щоб прорубати пристойнішу ополонку для церемонії поховання лейтенанта Гора, що мала відбутися наступного дня — власне кажучи, вже цього дня.
Тут опівночі все ще було досить світло, щоб прочитати вірша з Біблії — якби хтось здогадався прихопити ту Біблію, щоб прочитати з неї вірша, — і тьмяне світло полегшувало завдання нам, двом лікарям і двом матросам, відрядженим на допомогу, проштовхувати, протискувати, пропихати і, нарешті, забивати тіло ескімоса все глибше і глибше крізь блакитну кригу аж до чорної води внизу.
Ескімоська жінка мовчки стояла і спостерігала за тим, що відбувається, все так само безпристрасно. Дув західно-північний вітер, і її чорне волосся вибилося з-під брудного каптура парки і розвівалося над обличчям, як розкошлане вороняче пір’я. Ми були єдиними учасниками поховальної церемонії — лікар Стенлі, два захекані матроси, що стиха лаялися, тубільна жінка і я, — поки капітан Крозьє і високий довгов’язий лейтенант випірнули із заметілі й останні кілька хвилин спостерігали за нашими зусиллями. Нарешті тіло ескімоса здолало останніх п’ять футів і зникло в чорному потоці п’ятнадцятьма футами нижче поверхні льоду.
— Сер Джон наказав не залишати жінку на ніч на борту «Еребуса», — тихо промовив капітан Крозьє. — Ми прийшли забрати її на «Терор».
А високому лейтенантові, чиє ім’я було, пригадується, Ірвінг, Крозьє сказав:
— Джоне, вона перебуватиме під вашою опікою. Знайдіть для неї спальне місце подалі від матросів — можливо, у закутку за лазаретом, серед ящиків, — і потурбуйтеся про її безпеку.