Коли вибило восьму склянку перед початком першої собачої вахти — о четвертій годині пополудні, — команди обох кораблів зібралися на місці поховання за чверть милі від «Еребуса». Сер Джон наказав бути присутніми на церемонії усім, залишивши на кораблях найменш можливу кількість вартових, а понад те заборонив одягати бодай щось поверх форменого одягу, тож у призначений час більше сотні змерзлих, але одягнутих за формою офіцерів і матросів зібралося на кризі.
Труну з лейтенантом Гором спустили з борту «Еребуса» і прив’язали до великих саней, які додатково зміцнили з цього сумного приводу. Домовину накрили особистим прапором Співдружності націй сера Джона. Потім тридцять два матроси, двадцять з «Еребуса» і дванадцять з «Терору», повільно протягли сани з труною чверть милі до місця поховання, тимчасом як четверо наймолодших матросів, які все ще значилися в розкладі корабельними юнгами — Джордж Чамберс і Девід Янг з «Еребуса», Роберт Ґолдінг і Томас Еванс з «Терору» — вистукували повільний марш на барабанах, обгорнутих чорною тканиною. Урочисту процесію супроводжували двадцять чоловік, серед них капітан сер Джон Франклін, командор Фітцджеймс, капітан Крозьє і більшість інших офіцерів та помічників у парадній формі, за винятком тих, хто залишився командувати на обох майже порожніх кораблях.
На місці поховання стояла по стійці струнко команда озброєних королівських морських піхотинців у червоних мундирах. Очолювана тридцятитрирічним сержантом з «Еребуса» Девідом Брайаном, вона складалася з капрала Персона, рядового Гопкрафта, рядового Пілкінгтона, рядового Гілі і рядового Ріда з «Еребуса» (з контингенту морських піхотинців з флагманського корабля був відсутнім тільки рядовий Брайні, який помер минулої зими і був похований на острові Бічі), а також сержанта Тозера, капрала Хеджеса, рядового Вілкіса, рядового Гаммонда, рядового Хетера і рядового Дейлі з «Терору».
За поховальними санями трикутного капелюха і шпагу покійного ніс лейтенант Г. Т. Д. Ле Вісконте, який прийняв на себе посадові обов’язки лейтенанта Гора. Поруч з Ле Вісконте йшов лейтенант Джеймс В. Фейргольм, який ніс блакитну оксамитову подушечку, на якій лежали шість медалей, яких удостоївся молодий Гор за роки служби в Королівському військово-морському флоті.
Коли санна партія дійшла до поховальної ополонки, стрій з дванадцяти королівських морських піхотинців розділився. Морські піхотинці стали у дві шереги, розвернувшись лицем до лиця, за поховальним звичаєм опустили рушниці дулом до землі і обперлися на приклади, поки процесія з тих, хто тягнув похоронні сани, почесної варти та інших присутніх на похороні проходила поміж ними.
Поки сто десять чоловік займали свої місця посеред натовпу офіцерських одностроїв довкола вирви (деякі матроси вилізли на торос, щоб краще бачити), сер Джон провів капітанів на тимчасовий поміст на східному боці ополонки. Повільно, обережно тридцять два санні бурлаки відв’язали важку труну від саней і опустили її на похилі дошки дерев’яної конструкції, встановленої прямо над прямокутником чорної води. Тепер труна вже покоїлася не тільки на крайніх дошках настилу, але й на трьох міцних тросах, які з обох боків зараз тримали ті самі матроси, яких тягнули сани.
Коли глухий барабанний дріб припинився, всі зняли капелюхи. Холодний вітер куйовдив довге волосся моряків, з такої нагоди вимите, розчесане й стягнуте у хвости стрічками. День був прохолодний — не більше п’яти градусів під час останнього вимірювання температури, що проводилося, коли вибило шість склянок, — але арктичне небо, яке виблискувало кристалами льоду, здавалося суцільним куполом золотистого сяйва. Неначе на честь лейтенанта Гора, сонячний диск над південним овидом у прозорому осяйному серпанку доповнило ще три світила — несправжні сонця, що висіли згори та обабіч застиглого на півдні справжнього сонця, — поєднані між собою дугою веселки. Багато з присутніх сприйняли це видовище як доречний знак.
Сер Джон провадив службу Божу над померлим, його сильний голос був чутний усім ста десяти морякам, зібраним довкола. Ритуал був добре відомий їм усім. Слова заспокоювали. І пробуджували відповідні почуття. Наприкінці церемонії більшість присутніх уже не зважали на подуви холодного вітру, в той час як знайомі фрази відлунювали над кригою:
— Отже, ми віддаємо його тлінне тіло глибині, щоб воно стало прахом, і сподіваємось на його воскресіння в день, коли море поверне своїх мертвих, заради життя у світі прийдешньому, через нашого Господа нашого Ісуса Христа, який після свого пришестя перетворить наше мерзенне тіло, щоб воно уподібнилося до його осяйного тіла, могутньою силою своєю, за допомогою якої він підкоряє своїй волі все суще на землі і на небі.