Люди з «Еребуса» з відвислою щелепою вирячилися одне на одного. Сер Джон Франклін дозволив приготувати грог у неділю — та ще й з добавкою?
— Приєднайтеся до мене в молитві, корабельні браття, — сказав сер Джон. — Усеблагий Отець небесний, поверни до нас знову лице Гвоє і змилуйся над рабами Своїми. Будь до нас милосердним, щоб ми звеселялися й раділи у всі наші дні! Сподіваємося на Твою ласку як винагороду за ті дні, коли Ти впокоряв нас, за ті роки, що в них ми зазнали стільки лихого! Яви рабам Твоїм милість Твою і дітям Твоїм славу Твою. І хай буде над нами благовоління Господа Бога нашого, і благослови справу рук наших, святий Боже, і утверди нас у починаннях наших! Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу! Нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
— Амінь — відгукнулося хором сто п’ятнадцять голосів.
Упродовж чотирьох діб після проповіді сера Джона, незважаючи на червневу завірюху, яка налетіла з північного заходу і зробила видимість поганою, а життя нестерпним, по замерзлому морю вдень і вночі розлягалося відлуння від гуркоту дробовиків та тріску мушкетів. Кожен матрос, який міг знайти бодай якусь причину, щоб вийти на лід, — мисливський загін, пожежна команда, посланці, що сновигали між двома кораблями, теслі, що випробували свої нові сани, матроси, що отримали дозвіл вигуляти пса Нептуна, — брали із собою зброю і стріляли у все, що ворушиться, або в сніговій хурделиці чи тумані здавалося таким, що могло б рухатися.
Жоден матрос не загинув, але трьом довелося звернутися до докторів МакДональда або Гудсера, щоб ті видалили рушничні дробинки з їхніх стегон, литок і сідниць.
У середу мисливський загін, якому не вдалося знайти тюленів, повернувся з тушею білого ведмедя, покладеною впоперек на двоє стягнутих ременями саней, і живим ведмежам розміром з невеличке теля.
Вони трохи погаласували щодо десяти золотих соверенів, які мали заплатити кожному матросові, хоча навіть самі мисливці, що вбили тварину за милю на північ від корабля (знадобилося більше дванадцяти пострілів з двох мушкетів і трьох рушниць, щоб завалити ведмедя), визнавали, що вона замала — менше восьми футів завдовжки, коли її міряли на закривавленій кризі, — занадто худа, та ще й самиця. Вони вбили ведмедицю, але залишили живим ведмежа, яке скімлило, й воно прибігло за їхніми саньми.
Сер Джон спустився з корабля оглянути вбиту тварину, похвалив матросів за роздобуте м’ясо — попри те, що всі ненавиділи варену ведмежатину, а ця худа звірина виглядала ще жилавішою і твердішою, ніж інші, — але зазначив, що цей ведмідь аж ніяк не може бути чудовиськом Левіафаном, яке вбило лейтенанта Гора. Всі очевидці смерті лейтенанта були переконані, пояснив сер Джон, що перед смертю хоробрий офіцер розрядив свій пістоль у груди тієї справжньої бестії. Цю ведмедицю зрешетили пострілами, але на ній не було ні старої рани в грудях, ні пістольної кулі в тілі. Саме таким чином можна розпізнати того жахливого білого ведмедя.
Дехто з матросів захотів приручити ведмежа, оскільки воно уже було відлучене від матері й могло харчуватися розмороженою яловичиною, тимчасом як інші воліли забити його просто зараз, на кризі. Сер Джон, за порадою сержанта морської піхоти Брайана, наказав залишити тварину живою, припнувши ланцюгом до кілка, вбитого в кризі.
Був вечір тієї самої середи, дев’ятого червня, коли сержанти Брайан та Тозер разом з помічником Едвардом Коучем та старим Джоном Мюрреєм, єдиним вітрильним майстром, що залишився в експедиції, попросилися на розмову із сером Джоном до його каюти.
— У нас неправильний підхід до справи, сер Джон, — почав сержант Брайан, делегат від цієї невеликої групи. — Я маю на увазі полювання на тварюку.
— Чому? — запитав сер Джон.
Брайан махнув рукою в напрямку борту, за яким на скривавленій кризі білували мертву ведмедицю.
— Наші матроси не мисливці, сер Джон. На борту обох кораблів немає жодного справжнього мисливця. Навіть ті з нас, хто ходив на полювання у своєму суходільному житті, ніколи не вполювали нічого більшого за якусь куріпку. Ну, оленя ми ще зможемо завалити, або арктичного карибу, якщо колись побачимо хоча б одного, але цей білий ведмідь — дуже грізний ворог, сер Джон. Раніше нам просто щастило у полюванні на білих ведмедів, нам вдавалося вбивати їх завдяки удачі, а не вправності. Їхній череп достатньо товстий, щоб зупинити мушкетну кулю. На їхньому тілі так багато жиру і м’язів, що вони захищені не згірш за старовинного лицаря. Це така могутня тварина — навіть не найбільші особини, яких ви бачили, сер Джон, — що навіть рушничний залп у черево або постріл з гвинтівки в легені не смертельні для них. У їхнє серце важко поцілити. На цю кістляву ведмедицю знадобилося дванадцять пострілів і з рушниць, і з мушкета, усі з короткої відстані, і навіть після цього вона б утекла, якби не повернулася назад, щоб захистити своє дитинча.