Я тону. Джейн, я потопаю. За всі довгі роки служби на флоті я часто малював у своїй уяві різні картини своєї смерті, але жодного разу, моя люба, мені й на гадку не спало, що я можу потонути.
Сер Джон вдарився головою об щось тверде, ледь не знепритомнівши, знову перевернувся обличчям донизу і знову захлинувся солоною водою.
А потім, мої любі, Провидіння вказало мені шлях до поверхні — або, принаймні, до тонкого дюймового шару повітря, яким можна дихати, між морем та п’ятнадцятьма футами криги над головою.
Сер Джон широко загріб руками воду і перевернувся на спину, його ноги все ще не працювали, пальці судомно дряпали кригу над ним. Він примусив себе заспокоїтися, погамувати серцебиття і не рухати кінцівками, примудрився знайти носом ту найтоншу смужку повітря між кригою та крижаною водою. Він дихав. Задерши підборіддя, відкашлявся солоною водою і почав дихати ротом.
Дякую тобі, любий Господи Ісусе…
Борючись зі спокусою закричати, сер Джон, перебираючи руками, почав просуватися з нижнього боку крижини, наче здираючись по стіні. Дно пакової криги було тут нерівним, іноді зануреним глибше у воду, що не залишало йому ні найменшої смужки повітря для дихання, часом піднятим на п’ять-шість дюймів, що дозволяло йому підняти над водою ледь не все обличчя.
Попри п’ятнадцятифутову товщу криги над ним, сер Джон бачив тьмяне світло — блакитне світло, Боже світло, — переломлене шерехатими гранями льоду всього за кілька дюймів від його очей. Денне світло проникало сюди через ополонку — Горову поховальну ополонку, — в яку його щойно вкинули.
Усе, що мені треба було зробити, мої милі дами, моя люба Джейн, так це відшукати шлях до тієї маленької ополонки — взяти пеленг, так би мовити, — але я знав, що у мене залишалися лічені хвилини…
Не хвилини, а секунди. Сер Джон відчував, як студена вода вимиває з нього тепло життя. І щось було жахливо не так з його ногами. Він не тільки не відчував їх — він відчував їх повну відсутність. І морська вода мала присмак крові.
А потім, леді, Господь Бог Всемогутній показав мені світло…
Ліворуч від нього. Отвір був за якихось десять ярдів, або й менше, ліворуч. Крига тут достатньо відходила від чорної води, тож сер Джон зміг підняти голову, впертися лисою маківкою в нерівний лід, судомно ковтнути повітря, зморгнути воду та кров з очей і справді побачити світло Спасителя менш ніж за десять ярдів…
Щось величезне і мокре застило йому світло. Темнота стала цілковитою. Повітря зненацька наповнилося мерзенним смородом, який вдарив прямо в обличчя.
— Ради Бо…, — почав було сер Джон, захлинаючись і кашляючи.
Потім волога смердота огорнула його, і величезні зуби зімкнулися на його обличчі, вгризаючись в кістки черепа.
16 КРОЗЬЄ
70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.
10 листопада 1847 року
Вибило п’яту склянку, пів на третю ночі, і капітан Крозьє, повернувшись з «Еребуса», вже оглянув трупи — або половини трупів — Вільяма Стронґа і Томаса Еванса, які ця бестія залишила їм притуленими до кормових релінгів на квартердеку, наказав перенести останки до трупарні і тепер сидів у своїй каюті, пильно роздивляючись два предмети на своєму столі — нову пляшку віскі й пістоль.
Майже половину невеличкої каюти Крозьє займало ліжко, прибудоване до правому борту. Воно нагадувало дитяче ліжечко з різьбленими високими бортиками, висувними шухлядами внизу і горбкуватим волосяним матрацом, що лежав майже на рівні грудей. Крозьє ніколи добре не спалося у звичайних ліжках, і він часто із сумом згадував підвісні гамаки, в яких він спав так багато років, коли був гардемарином, молодшим офіцером, а ще раніше палубним юнгою. Оскільки ліжко було припасоване до стінки корпуса, це було одне з найхолодніших спальних місць на борту корабля — навіть холодніше за койки унтер-офіцерів у кубрику посеред житлової нижньої палуби, і значно холодніше, ніж підвісні койки щасливих матросів на носі корабля, розташовані зовсім близько до завжди розтопленої патентованої плити Фразера, на якій містер Діггл повсякчас щось готував двадцять годин на день. Книжки, що стояли на вмонтованих полицях вздовж ледь нахиленого всередину борту, слугували такою-сякою теплоізоляцією, але не надто допомагали. Більшість книжок здіймалося під саму стелю на п’ятифутову ширину каюти, заповнюючи стелаж, приладнаний під вигнутими корабельними шпангоутами за три фути над розкладним столом, який відділяв спальну зону від зали. Прямо над головою чорнів круг престонського патентованого ілюмінатора, випукле матове скло якого трохи виступало над палубою, зараз темною під трьома футами снігу та брезентовим чохлом. З ілюмінатора постійно стікало додолу холодне повітря, як крижаний подих якоїсь давно померлої істоти, що все ще намагається дихати.