Але увагу Френсіса Крозьє привернули дві ноги сера Джона Франкліна, в холошах і черевиках, непошкоджені нижче колін, але розкидані: одна лежала в наметі, іншу знайшли біля поховальної ополонки.
Що ж це за вражий розум у тієї тварюки, дивувався він, потягуючи зі склянки віскі, що відірвала чоловікові ноги по коліна, а потім поволокла все ще живу жертву до ополонки і вкинула її туди, щоб самій стрибнути за ним секундою пізніше? Крозьє намагався не думати про те, що могло статися під кригою, хоча інколи ночами, коли він марно силкувався заснути, перехиливши склянку віскі, його уява малювала жахливі картини. А тим часом у ньому міцніло переконання, що поховальна церемонія лейтенанта Гора тижнем раніше була не що інше, як вишуканий банкет, з яким пофортунило істоті, що вже чекала на свою здобич і спостерігала за всім з-під криги.
Крозьє не надто побивався за лейтенантом Гором. Гор був тої породи добре вихованих, чудово освічених, які в минулому закінчили престижну приватну школу, сумлінно відвідували англіканську церкву, які зажили слави на війні офіцерів королівського флоту, природжених командувати, які були на короткій нозі з начальством та поблажливі до підлеглих, скромних у побуті, покликаних до великих справ, бісових британських джентльменів, ґречних навіть з ірландцями, яких Френсіс Крозьє бачив наскрізь і поступався їм дорогою вже більше сорока років.
Він налив собі ще віскі.
Яка вража сила вбиває, але не пожирає своїх жертв у таку люту зиму, коли нема здобичі, та ще й повертає верхню половину трупа матроса першого класу Вільяма Стронґа і нижню частину трупа юного Тома Еванса? Еванс був одним із тих юнг, хто бив в обгорнуті траурною тканиною барабани під час церемонії поховання Гора п’ятьма місяцями раніше. Що за створіння висмикнуло в темряві цього хлопця з-за спини Крозьє, але не зачепило самого капітана, який був від нього всього за три ярди… а потім повернуло половину трупа?
Матроси знали. І Крозьє знав, що вони знали. Вони знали, що там, на кризі, був сам диявол, а не арктичний ведмідь-переросток.
Капітан Френсіс Крозьє не заперечував матроського присуду, незважаючи на всі свої зневажливі висловлювання під час спілкування цієї ночі з капітаном Фітцджеймсом за склянкою бренді, але він знав ще дещо, чого матроси не знали: що диявол намагається вбити їх тут, у своєму царстві, не тільки нацькувавши на них цю білу волохату бестію, яка вбиває і жере їх одного за одним, але геть усе тут смертельне для них — безжалісний холод, натиск крижин, електричні грози, неприродне зникнення тюленів, китів, пташок, моржів і берегових тварин, невтримний наступ пакового льоду, айсберги, що просуваються білим замерзлим морем, але не залишають за собою і найвужчої смужки вільної води, раптовий «криготрус», виверження стикових гребенів, зірки, що танцюють на морозі, зіпсовані харчові консерви, що перетворилися на отруту, літо, що так і не настало, розводдя, які не відкриваються, — геть усе. Чудовисько на кризі було лише одним з утілень диявола, який прагнув їхньої смерті. І хотів примусити їх страждати.
Крозьє плеснув собі ще у склянку.
Він знався на намірах Арктики краще, ніж на своїх власних. Давні греки мали слушність, думав Крозьє, коли на диску Землі розміщали п’ять кліматичних поясів, чотири з яких рівні, протилежні і симетричні один одному, як багато чого в греків, що огортали світ, як смужки шкіру змії. Два пояси, помірні, були створені для людських істот. Центральна смуга, екваторіальна, не призначалася для розумних форм життя — хай навіть греки і помилялися в тому, що люди там жити не можуть. Можуть, тільки нецивілізовані, вважав Крозьє, який мав свій погляд на Африку та інші екваторіальні райони і був переконаний, що нічого путнього з жодного з них ніколи не вийде. Дві полярні зони, передбачені греки задовго до того, як дослідники досягли арктичних та антарктичних пустель, були ворожі до людини в усіх сенсах — непридатні навіть для того, щоб ними подорожувати, а не те щоб жити там, бодай недовго.
Тож чому, дивувався Крозьє, нація на кшталт англійської, благословенна Богом оселитися в благодатнішому і родючішому з двох помірних поясів, придатних для життя людства, продовжує посилати свої кораблі і своїх людей в льоди північної та південної полярних окраїн, куди навіть закутані в хутро дикуни не потикаються?