Коли кораблі Її Величнсті «Еребус» та «Терор» залишили гавань Гобарт Тауна, Крозьє все ще подумки називав Софію «міс Крекрофт», але між ними вже виник якийсь таємний зв’язок: непомітний обмін швидкими поглядами, товариське мовчання, спільні жарти, проведені наодинці хвилини. Крозьє усвідомив, що закохався вперше у своєму житті, в якому все «кохання» досі зводилося до ліжок портових шльондр, до квапливих злягань з повіями, яких він підбирав на панелі, до випадкових зв’язків з кількома тубільними дівчатами, які надають свої послуги за брязкальця, і до кількох марнотратних ночей в будинках розпусти для джентльменів у Лондоні. Ось і все, що було тоді в нього за плечима.
Френсіс Крозьє тоді зрозумів, що найспокусливіша й найеротичніша одіж, яку може носити жінка, це та, яка приховує більше, ніж відкриває, як ті сукні, в яких Софія Крекрофт виходила до обіду в будинку губернатора, з м’яких тканин, що не окреслювали вигинів її тіла, але дозволяли чоловікові, не відволікаючись, насолоджуватися чарівністю її дотепів.
Потім були майже два роки в паковій кризі Антарктики, сморід пінгвінів на пташиному базарі, два далекі димні вулкани, названі на честь їхніх втомлених кораблів, зимова темрява, весна, загроза вмерзнути в кригу, пошуки виходу з крижаного полону, важке плавання під самими лише вітрилами через море, назване на честь Джеймса Росса, і нарешті перехід буремним Південним морем і повернення до Гобарт Тауна на острові вісімнадцяти тисяч в’язнів й одного дуже нещасного губернатора. Цього разу обійшлися без огляду «Еребуса» й «Терору»: вони занадто смерділи смальцем, і камбузом, і потом, і втомою. Парубки, які два роки тому вирушили в південне плавання, тепер перетворилися на дядьків із запалими очима, які більше ніколи не наймуться в жодну майбутню експедицію Служби географічних досліджень. Усім, крім командира «Терору», не терпілося повернутися до Англії.
Френсісу Крозьє не терпілося знову побачити Софію Крекрофт.
Він налив собі ще віскі. Над його головою, ледве чутно через вкриту снігом палубу, корабельна ринда пробила шість склянок. Третя ранку.
Матроси засмутилися, коли сер Джон загинув п’ять місяців тому, — більшість з них з тієї причини, що знали: обіцянка виплати десяти соверенів на кожного та преміального авансу також померла разом з лисим старим пузаньком, — але насправді після смерті Франкліна майже нічого не змінилося. Командор Фітцджеймс тепер був офіційно визнаний капітаном «Еребуса», яким він завжди і був насправді. Лейтенант Ле Вісконте, із золотозубою усмішкою, з рукою на перев’язі, зайняв місце Грехема Гора в командній ієрархії, що не призвело до жодних згубних наслідків. Капітан Френсіс Крозьє набув звання начальника експедиції, але зараз, коли вона була затерта серед крижин, він небагато чого міг чинити інакше, ніж повелося за Франкліна.
Але одну річ Крозьє все ж одразу зробив: наказав перевезти по кризі більш ніж п’ять тонн спорядження і продовольчих запасів на Землю Короля Вільяма і облаштувати склад неподалік від каїрна Росса. Зараз вони вже знали, що це острів, бо Крозьє, пославши до біса страхітливого ведмедя, неодноразово відправляв санні загони, щоб розвідати місцевість. Крозьє і сам з півдюжини разів вирушав з першими санними загонами, допомагаючи прокладати найлегші — або принаймні найменш труднопрохідні — шляхи через гребені торосів та айсберговий бар’єр вздовж берега. Вони перевезли на острів запасні комплекти зимового одягу, намети, будівельні матеріали для майбутніх хатин, барильця з в’яленим м’ясом і сотні банок консервованих продуктів, а також громовідводи — навіть мідні прути билець ліжка з каюти сера Джона, щоб використати їх блискавичники, — основне з того, що потребуватимуть обидва екіпажі, якщо кораблі доведеться раптово покинути посеред зими.
Перш ніж настала зима, те створіння, що ховалося серед криги, встигло зжерти ще чотирьох матросів — двох поцупило просто з намету під час одного з походів, в яких брав участь Крозьє, — але насправді санні походи в середині серпня зупинило те, що знову почалися сильні грози з блискавками й залягали густі тумани.