На світанку Бек і Гуд зійшлися на поєдинок до смерті, й Джон Франклін не міг нічого вдіяти, крім як сховатися в хатині і молитися, щоб наступна смерть чи поранення не зруйнували остаточно залишків здорового глузду в учасників його і так ганебної експедиції. В отриманих ним наказах не було й слова про те, що йому треба було взяти харчі для подорожі завдовжки тисяча двісті миль арктичним суходолом, прибережним морем та річковим маршрутом. За власні кошти він купив провізію в кількості, достатній для того, щоб прогодувати шістнадцятьох чоловік хіба один день. Франклін гадав, що потім індіанці будуть полювати для них і годувати їх, поки провідники нестимуть його поклажу і веслуватимуть на його каное з березової кори.
Ті каное з березової кори були помилкою. Через двадцять три роки після тих подій він був готовий признатися в цьому — принаймні собі. Всього через кілька днів у забитих льодом водах вздовж північного узбережжя, якого вони досягли через більш ніж півтора року після виходу з форту Резолюшен, вутлі суденця почали розвалюватися.
Франклін, із заплющеними очима, палаючим чолом, пульсуючим болем у скронях, неуважно слухав незмовкне базікання Джейн і згадував той ранок, коли він так само лежав у своєму важкому спальному мішку, зажмуривши очі, в той час як Бек і Гуд розходилися на свої п’ятнадцять кроків за стінами зимівника й розверталися, щоб стріляти. Кляті індіанці й чортові voyageurs — у багатьох сенсах такі самі дикуни — сприйняли смертельну дуель як розвагу. Зелена Панчоха, Франклін чудово це пам’ятав, того ранку мало не випромінювала еротичний жар.
Лежачи у своєму спальнику, затуливши руками вуха, Франклін все одно чув відлік кроків, наказ розвернутися, наказ цілитися, команду стріляти.
Потім два клацання. Й регіт натовпу.
Уночі старий шотландський матрос, який був секундантом, цей неотесаний бандит Джон Гепберн, витягнув заряди та кулі з ретельно підготованих пістолів.
Супроводжувані безперервним реготом юрби voyageurs та іржанням індіанців, Гуд і Бек гордо розійшлися в протилежні боки. Невдовзі по тому Франклін наказав Джорджеві Беку повернутися у форти, щоб придбати більше провізії в компанії «Гудзонова Затока». Бек пішов майже на всю зиму.
Франклін же з’їв свої черевики і підгодовувався лишайниками, зішкрябаними зі скель, — огидним слизом, який виблював би будь-який англійський пес, що поважає себе, — але він ніколи не трапезував людською плоттю.
Більше ніж через рік після тієї відвернутої дуелі, вже у партії Річардсона, що відділилася від групи Франкліна, той похмурий напівбожевільний експедиційний ірокез Мішель Терогайт вистрелив прямо в лоба художника і картографа гардемарина Роберта Гуда.
За тиждень до цього вбивства індіанець приніс до конаючої з голоду партії дуже смачний шмат м’яса, стверджуючи, що це окіст вовка, чи то забитого оленями карибу, чи то власноручно вбитого Терогайтом, озброєним оленячим рогом, — він плутався у вигадках. Зголоднілі люди приготували й з’їли м’ясо, але ще перед тим доктор Річардсон помітив легкий слід татуювання на шкірі. Пізніше доктор сказав Франкліну, що він був упевнений, що Терогайт прокрався назад до тіла одного з voyageurs, який помер того тижня на переході.
Помираючий з голоду індіанець і конаючий Гуд були наодинці, коли Річардсон, що пішов нашкребти лишайників зі скель, почув постріл. Самовбивство, переконував Терогайт, але доктор Річардсон, який бачив на своєму віку більш ніж достатньо суїцидів, за слідом від кулі в черепі Роберта Гуда виснував, що це не самостріл.
Отже, індіанець тепер озброївся британським штиком, мушкетом, двома повністю зарядженими пістолями і довгим, як передпліччя, ножем. Два вцілілі на той момент англійці — Гепберн і Річардсон — мали лише пістолет і один ненадійний мушкет на двох.
Річардсон, нині один з найповажніших науковців і хірургів Англії, друг поета Роберта Бернса, але тоді лише перспективний експедиційний хірург і натураліст, дочекався, поки Мішель Терогайт повернеться з походу за хмизом, переконався, що руки його зайняті, і лише потім підняв свій пістоль і вистрілив індіанцеві в голову.
Доктор Річардсон пізніше зізнався, що їв куртку з буйволячої шкіри мертвого Гуда, але ні Гепберн, ні Річардсон — єдині, хто вижив з їхньої партії, — ніколи не згадували, про те, чим ще вони харчувалися наступні кілька тижнів важкого переходу до форту Ентерпрайз.
У форті Ентерпрайз Франклін та люди з його групи були такими кволими, що не могли навіть стояти на ногах, не те що ходити. Річардсон і Гепберн порівняно з ними виглядали значно сильнішими.