Понад три тижні обидва кораблі стояли в суцільному тумані, здригаючись від потуг блискавок їх розбити, і на лід люди виходили тільки у разі крайньої необхідності, намагаючись якомога швидше повернутися, — переважно мисливські загони і пожежні команди, що працювали біля ополонок. Але на той час, коли шалені грози припинилися і туман розвіявся, був уже початок вересня, і знову настали холоди і пішов сніг.
Годі Крозьє, попри жахливу погоду, знову почав посилати санні загони зі спорядженням на Землю Короля Вільяма, але коли другий лоцман Жіль МакБін і матрос були вбиті всього за кілька ярдів попереду трьох саней — моменту їхньої смерті решта матросів та офіцер, другий лейтенант Годжсон, не бачили через завірюху, але передсмертні крики чули дуже чітко, — Крозьє «тимчасово» зупинив ці перевезення. Ця вимушена пауза тривала вже два місяці, і на перше листопада жоден моряк при здоровому глузді не зголошувався на десятиденну прогулянку в темряві.
Капітан знав, що на березі потрібно закласти ще принаймні десять тонн спорядження, окрім тих п’яти тонн, які вже туди доправили. Проблема полягала в тому — як він сам й інші учасники санного загону переконалися вночі, коли те створіння пошматувало сусідній з капітанським намет і розтерзало б матросів Джорджа Кіннейрда та Джона Гейтса, якби вони не порятувалася втечею, — жоден табір на цій пласкій, геть не захищеній від вітру кам’янистій зледенілій косі під берегом не був безпечним. На кораблях, скільки вони там протримаються, борти та піднята верхня палуба слугували свого роду стінами, що перетворювали кожен корабель на такий собі форт. Назовні ж, на гальці та в наметах, хай би як щільно вони були поставлені, знадобиться принаймні двадцять озброєних матросів для цілодобового вартування, щоб охороняти периметр табору, і навіть тоді ця бестія може вдертися проміж них раніше, ніж вартові відреагують. Кожен, хто ходив із санним загоном до Землі Короля Вільяма і розбивав там табір на кризі, знав це. А оскільки ночі ставали довшими, страх перед годинами, проведеними в беззахисних наметах, — як і перед власне арктичним холодом — все дужче охоплював матросів.
Крозьє випив ще трохи віскі.
Був квітень 1843 року — рання осінь у Південній півкулі, хоча дні ще були довгими й теплими, — коли «Еребус» і «Терор» повернулися на Землю Ван Дімена.
Росс та Крозьє знову гостювали в домі губернатора, який старожитні мешканці Гобарт Тауна офіційно називали урядовою резиденцією, але цього разу було помітно, що над подружжям Франклінів нависла тінь. Крозьє, щасливий з можливості бути поряд із Софією Крекрофт, не хотів помічати цього, але навіть невгамовна Софія була зажурена тим настроєм, подіями, змовами, зрадами, викриттями й кризами, які сталися в Гобарті за ті два роки, що «Еребус» і «Терор» провели посеред південної криги, і протягом перших двох днів свого перебування в урядовій резиденції він почув достатньо, щоб зрозуміти причину пригніченого настрою Франкліна.
Скидалося на те, що місцеві дрібні землевласники, підбурювані одним підступним і лицемірним іудою з колоніального секретаріату на ім’я капітан Джон Монтегю, на шостому році перебування сера Джона на посаді губернатора вирішили, що ні він, ні його дружина, щира й неординарна леді Джейн, їх більше не влаштовують. Усе, що Крозьє чув від самого сера Джона — власне, підслухав те, що пригнічений сер Джон розповідав капітанові Россу, коли вони втрьох смакували бренді та сигари в бібліотеці маєтку, — це те, що місцевим мешканцям бракує «добросусідських почуттів та розуміння громадських інтересів».
Від Софії Крозьє знав, що сер Джон перетворився, принаймні в очах публіки, з «жалюгідного чоловіка, який з’їв свої черевики» на «людину, що мухи не образить», як він сам себе характеризував, а потім дуже швидко по всьому Тасманійському півострові поширилося його прізвисько «чоловік у спідниці». Цей останній наклеп, запевнила його Софія, походив від того що колонія не любила леді Джейн за її та сера Джона спроби покращити становище тубільців та в’язнів, які працювали там у нелюдських умовах.
— Розумієте, попередній губернатор просто позичав каторжників для здійснення божевільних проектів місцевих землевласників і міських бізнесових магнатів, отримував свою частку від їхніх прибутків, і всі тримали язики за зубами, — пояснювала Софія Крекрофт, коли вони прогулювалися в тінистих садах урядової резиденції. — А дядько Джон ніколи не грав у такі ігри.